Глава 9.2

– Мені байдуже на вампірів! – випалила я, не знаючи, що ще сказати. – І, до речі, вони і тобі погрожували. Але ти нікуди не збираєшся тікати!

– Це інше…

Навіть не дивлячись на Вейда, який, як і раніше, ховав обличчя в моєму волоссі, я відчула, як він морщиться.

– Для мене одне й те саме, – не погодилася я з ним. – І облишмо цю тему!

Варто чи ні говорити йому про лист матері і її попередження? З одного боку, якщо скажу, він припинить розмови про те, що мені буде краще з одноплемінниками. З іншого – наполягатиме на моєму переїзді з Барміна. Знову ж заради моєї безпеки! Може, навіть герцога Баніана залучить, наплювавши на гордість, і мене переведуть до іншого Департаменту. І тоді я його більше не побачу! Від самої думки про це серце болісно занило, і я вирішила, що ні за що не розкрию правду. Принаймні поки між нами все так невизначено.

Не знаю, що сказав би Вейд наступної миті, якби не пролунав стукіт у двері. Він відразу відсторонився від мене, підвівся і пішов відкривати.

Повернувся дещо збентежений, несучи з собою посилку, загорнуту в пакувальний папір.

– Це для мене? Від кого? – запитала я, охоплена неприємними передчуттями.

– Взагалі-то на ній написано моє ім’я, – заперечив Вейд. – Пані Мідіган занесла сюди, знаючи, що я тут.

– А від кого? – повторила я запитання.

– І гадки не маю, – знизав плечима напарник.

Він хмурився, теж не очікуючи від загадкового подарунка нічого хорошого.

– Відкриєш?

Вейд завагався, і я з докором вигукнула:

– Хочеш, щоб я померла від цікавості?!

– Гаразд, – неохоче промовив він. – Тільки спочатку перевірю на магічні пастки.

Я заклякла. Самій мені чомусь таке і на думку не спало. А варто було подумати і про такий варіант, враховуючи, кому ми перейшли дорогу. Якщо вампіри не можуть до нас підібратися самі, то з них станеться надіслати якийсь смертельний подаруночок.

Вейд поставив посилку на тумбочку біля дверей, подалі від мене, і почав сканувати магічно.

Я напружено чекала, затамувавши подих, наче це могло якось завадити процесу. Сама не наважилася переналаштувати зір на магічний, пам’ятаючи про те, що для мене це зараз небезпечно.

Нарешті, Вейд промовив:

– Жодної магії я не відчуваю.

З цими словами він почав розгортати обгортку. Діставшись до самої коробки, потряс її. Всередині щось глухо билося об стінки. Цікавість у мені розпалювалася все сильніше. Та що ж там таке?!

Вейд відкрив коробку і завмер, дивлячись на щось, поки для мене невидиме.

– Що там?! – нетерпляче запитала я, коли він закрив коробку кришкою.

– Краще тобі не бачити, – напружено сказав він.

– Вейд! – я обурено дивилася на нього і навіть вирішила встати з ліжка, щоб сама подивитися.

Помітивши це, він кинув:

– Лежи. Тобі поки рано вставати.

Це я вже і так зрозуміла. Від слабкості закрутилася голова, змусивши плюхнутися назад.

– Тоді сам піднеси до мене кляту коробку! – зажадала я.

Вейд скривився. Але знаючи, що я буваю не менш упертою, ніж він, таки зробив це. Поставив коробку на столик, де ще недавно знаходилася таця з їжею, і зняв кришку. У ту ж мить я зраділа, що сама не стала їсти вечерю. До горла підкотила нудота. І я поспішила відвернутися, жахнувшись від побаченого.

У коробці лежала відрізана голова Вінсента Сальне.

– А я попереджав, що тобі краще цього не бачити, – зауважив Вейд з кривою посмішкою.

– І що це означає?! – опанувавши себе і нагадавши собі, що я дізнавачка, а не якась зніжена панянка, знову повернулася в бік моторошного предмета, вже прикритого кришкою.

– Зараз дізнаємося.

Напарник взяв до рук записку, що, судячи з усього, додавалася до «подарунка», і почав читати вголос:

«Я шкодую про прикрий інцидент, що спричинив неприємності не тільки для вас, але і для нас. Нікому не дозволено порушувати обіцянки, дані головою громади. Сподіваюся, цей жест послужить достатньою гарантією того, що війни з людьми ми не бажаємо. Мало того, наслідків для вас особисто і вашої жінки не буде», – при згадці про те, що я його жінка, Вейд кинув на мене швидкий погляд, але нічого не сказав. Продовжив читання: – «Ті, хто наважився напасти на вас без мого дозволу, заслужили те, що з ними сталося. Гадаю, ви зрозумієте, що робити з моїм подарунком. Ангер Сальне».

Деякий час ми з Вейдом мовчали, перетравлюючи зміст записки. Першою заговорила я, насилу стримуючи тремтіння в голосі:

– Він що, наказав відрізати голову власному синові?!

– Мабуть, інтереси громади для Ангера Сальне важливіші за родинні почуття, – задумливо промовив Вейд.

– Якщо він взагалі здатний хоч щось відчувати! – здригнулася я, згадавши свої враження від сканування його емоцій.

– Хай там як, але для нас це дійсно подарунок, – зауважив напарник. – Вампіри офіційно оголосили, що не будуть нас переслідувати.