Глава 8.1

ГЛАВА 8

Я відкрила очі у власній квартирі, на ліжку.

Крізь нещільно задернуті штори у кімнату просочувалася темрява, трохи розвіювана місячним сяйвом.

Прислухавшись до власних відчуттів, я зрозуміла, що сильного головного болю вже немає. Але слабкість нікуди не поділася. Причому така, що було важко навіть шиєю поворухнути. Але я все ж таки це зробила, оглядаючи простір, осяяний вогником свічки на тумбочці.

Горло перехопило, коли я помітила Вейда, що сидів у кріслі неподалік від мого ліжка. Його очі були закриті, груди рівномірно здіймалися.

Деякий час я милувалася пом’якшеними уві сні рисами обличчя. Губи мимоволі розтягнулися в посмішці. Ми все-таки врятувалися! Ми обидва! Хоча це більше схоже на диво.

Раптом в голові яскравим спалахом промайнув спогад. Слова Олівії Свон про магічне перегоряння.

Страх прорізав все всередині розрядом блискавки, і я судомно зітхнула.

Спробувала перелаштуватися на магічний зір. Але відчула, як мозок мало не розірвався від перенапруження. Застогнавши, впала головою назад на подушку, важко дихаючи і відчуваючи, як по щоках полилися сльози відчаю.

Раніше я навіть не підозрювала, наскільки важливою частиною мене були магічні здібності. Втратити їх – те саме, що втратити руку чи ногу.

Вейд заворушився і відкрив очі, чуйно вловивши звук. Кинувся до мене, сів поруч і стурбовано поклав руку на моє чоло.

– Ти як? – хрипким після сну голосом запитав він.

– Жахливо! – вичавила я, продовжуючи беззвучно плакати.

Чоло Вейда прорізала складка, він стурбовано промовив:

– Олівія сказала, що найстрашніше позаду, і допомога цілителя тобі вже не знадобиться. Але я можу покликати пана Мінуе.

– Не треба нікого будити, – заперечила я, найменше бажаючи зараз бачити когось стороннього.

Нехай пан Мінуе і наш сусід, але завжди тримався осторонь. Та і з огляду на мій пригнічений стан, я і друзів зараз бачити не хотіла. І погано мені було не стільки фізично, скільки морально.

Вейд обережно витер пальцями мої сльози. При цьому дивився з такою ніжністю і жалем, що серце защеміло. І ще більше стало себе шкода.

– Пробач мені, – видихнув він, відвертаючись, ніби не в змозі був дивитися на мене. Його кулаки зчепилися.

– Тобі нема за що просити пробачення, – заперечила я. – Це був мій вибір.

– Я повинен був тебе захистити, – Вейд похитав головою. – А замість цього валявся у відключці, поки ти боролася за нас обох!

– Тоді ми квити, – я спробувала посміхнутися. Не хочу, щоб Вейд мучився почуттям провини. – Ти не раз рятував мене, коли я виявлялася абсолютно безпорадною. Адже для цього і існують напарники!

Він спрямував на мене сповнений гіркоти погляд. Мої слова його явно не втішили.

Зусиллям волі я придушила нову порцію сліз і змусила себе бути сильною. Від того, що я почну при Вейді оплакувати втрачене, мені не стане краще. А знаючи його гіпертрофоване почуття відповідальності, можна очікувати будь-чого. Ще відправиться самотужки в вампірський район і спробує взяти реванш! Менше за все я цього хотіла!

– Що було після того, як я втратила свідомість? – запитала, вирішивши відволікти Вейда розмовою.

– Коли я отямився, навколо почав збиратися натовп вампірів. Вони спробували на нас напасти, але цього разу на них чекав сюрприз, – голос напарника став жорстким.

Я здригнулася і нервово зглитнула.

– Багато було жертв?

– Достатньо, щоб розбурхати весь клятий вампірський вулик. Але мені байдуже! Вони першими захотіли війни! – Помовчавши, Вейд продовжив: – Потім я виніс тебе звідти, зловив екіпаж і відвіз до Департаменту. Олівія сказала, що ще півгодини – і було б пізно, – його голос зірвався, але напарник змусив себе продовжити: – Можливо, ти б і вижила, але магії б позбулася.

Несмілива надія змусила серце забитися сильніше.

– Стривай, то я не перегоріла?!

Він з подивом поглянув на мене. І я, відчуваючи, як на губах розпливається щаслива посмішка, пояснила:

– Я ненадовго приходила до тями, коли ми були в Департаменті. Чула, що Олівія говорила про перегоряння.

Вейд заспокійливо стиснув мою руку.

– Їй вдалося зупинити процес. Але ще днів п’ять, поки джерело не стабілізується, тобі не можна застосовувати магію. Треба більше спати, пити зміцнювальні відвари і відпочивати.

Завищавши від радості, я навіть змогла подолати слабкість. Сіла на ліжку і обійняла Вейда. Але одразу ж охнула. Голова так запаморочилася, що якби напарник не втримав, впала б назад. Він уклав мене сам, дбайливо і обережно.

– Тобі поки що не варто робити різких рухів, – тоном турботливого татуся сказав він.

Ще й ковдру мені підіткнув. Це було так мило, що, перемагаючи запаморочення, я знову посміхнулася.

– А тобі варто було б поспати, а не сидіти біля мого ліжка, – зауважила я. – Сам, мабуть, з ніг падаєш від втоми!