Глава 7.3

Я підняла магаук і послала в найближчого вампіра заряд блискавки. Руку пронизав спалах болю – Вінсент вибив мою зброю «повітряним кулаком».

Магаук відлетів до стіни і з гучним стуком впав на бруківку.

Прокляття! Ще один «повітряний кулак», який пом’якшив магічний захист, штовхнув спиною на безтямного Вейда.

– Тільки не вбий її завчасно! – попросив білявий у свого ватажка, не зводячи з мене жадібного погляду.

– Не хвилюйся, у мене на неї інші плани, – посміхнувся Вінсент. – Швидко вона точно не здохне. Після того як ти з нею розважишся, я їй вуха відріжу, потім надто зухвалий язичок. А потім…

Далі я вже не чула. Змусила себе відгородитися від слів вампірів, щоб не піддаватися паніці. Подумки сконцентрувалася, збираючи якомога більший згусток енергії.

«Ментальний удар» проти трьох не допоможе. Поки я буду боротися з одним і набирати сили для нового удару, інші мене знешкодять і позбавлять можливості опиратися. А ось «ментальна хвиля» – більш потужний конструкт, доступний лише сильним менталістам, це саме те, що треба.

Погано те, що я її ще жодного разу не застосовувала. Тільки в теорії уявляла, як це робиться. Раніше у мене не було достатнього ступеня контролю в магії. Зараз теоретично має вистачити. Але коли йдеться про новий конструкт, з першого разу може і не вийти. Втім, це мій єдиний шанс, і я маю його використати!

У мене полетів новий «повітряний кулак», потім ще і ще.

Я зрозуміла, що вампіри методично намагаються пробити мій захист від бойової магії, щоб я залишилася абсолютно безпорадною. Тоді мене зможуть знерухомити «магічною сіткою» або ще чимось подібним і далі робити з моїм тілом що завгодно.

Ще пощастило, що серед цих вампірів не було настільки сильного бойового мага, щоб пробити захист одним ударом, як це вмів робити Вейд. Тоді б у мене не було жодного шансу їм протистояти!

Мій браслет замерехтів, показуючи, що ось-ось вийде з ладу. Але часу таки вистачило, щоб створити «ментальну хвилю». Перевівши подих від того, що в мене таки вийшло створити цей конструкт з першого разу, я спрямувала його на вампірів, які до мене наближалися.

Результат приголомшив мене саму. Вампіри відлетіли так, наче їх дійсно змило хвилею, видаючи при цьому болісні крики. А потім застигли на бруківці зламаними ляльками, не здатні діяти далі.  

Але все ж таки мізки у вампірів виявилися досить міцними. Переключившись на магічний зір, я переконалася, що вони живі, хоч і без свідомості. Правда, невідомо, скільки у мене є часу, поки вони отямляться.

Необхідно забиратися звідси якомога швидше!

– Вейде! – я знову в розпачі покликала напарника.

Піднявшись на ноги, спробувала його тягнути, схопивши за плечі. Але він був надто важкий для мене.

Помітивши, як на вулиці з’являються інші вампіри, чиї вищирені обличчя не віщували нічого доброго, заклякла від жаху.

Їх не менше десятка! Мабуть, вирішили заступитися за одноплемінників.

Живими нас звідси не випустять – це без сумніву!

Відпустивши Вейда, я знову зайнялася створенням «ментальної хвилі», насилу придушуючи паніку. Сил залишалося небагато. Але я розуміла, що цього разу доведеться залучити їх усі, щоб хвиля виявилася достатньо потужною, аби її вистачило відразу на стількох супротивників. І що це буде мій останній удар. На більше я просто не здатна!

Вони кинулися на мене одночасно з різних боків, рухаючись з неймовірною швидкістю.

Я тільки дивом встигла вчасно випустити конструкт. Потужна «ментальна хвиля» розійшлася навколо, збиваючи вампірів з ніг і відкидаючи на бруківку.

З мого носа хлинула кров. Я сама не втрималася і впала на коліна. Голова здавалася чавунною, у скронях пульсував біль.

Перед очима все пливло, і я відчувала, як свідомість вислизає. З останніх сил утримувала її, але розуміла, що безнадійно програю власній слабкості.

– Вейде! – простогнала, підповзаючи до напарника і обіймаючи його.

По щоках котилися безсилі сльози. Все це здавалося жахливо несправедливим! Але принаймні я помру поруч із коханим, і це хоч трохи втішало.

Вже провалюючись у рятівну темряву, де не було ні болю, ні страху, я відчула, як здригнулося тіло Вейда під моїми руками.

Хрипкий голос напарника назвав моє ім’я і про щось запитав. Але я не змогла відповісти. Свідомість остаточно мене покинула.

***

Отямилася я від тряски. З важкістю розліпила ніби залиті свинцем повіки. Поворухнулася і зрозуміла, що лежу в чиїхось обіймах.

Пелена перед очима, нарешті, розвіялася. І я побачила над собою схвильоване обличчя Вейда.

– Де ми? – ледве змогла видавити з себе.

– В екіпажі, який я піймав. Їдемо до Департаменту. Олівія поставить тебе на ноги, чуєш?! Все буде добре!

– Ми вибралися? – губи самі собою розтягнулися в посмішці, але надовго мене не вистачило.

Голова була неймовірно важкою і я ледве могла міркувати. У скронях пульсував біль. Він не тільки не вщухав, але і посилювався від спроб говорити чи думати. Навіть тримати очі відкритими було важко, і я знову зімкнула повіки.