Глава 7.2

– Забиратися звідси якомога швидше! – промовив Вейд. – І сподіватися на те, що нас просто вирішили таким чином принизити, змусивши добиратися пішки. Та і поки Ангер Сальне не дасть команди, вампіри не посміють нас чіпати на їхній території. А він обіцяв відстрочку до завтра.

Трохи заспокоєна його словами, я пришвидшила крок, намагаючись не відставати від Вейда, який швидко йшов вулицею.

– Як гадаєш, з нашим візником усе гаразд?

– Сподіваюся на це, – відгукнувся Вейд, уважно озираючись.

Ніколи ще час, протягом якого ми добиралися до цілі, не здавався таким довгим. Кожну секунду я була напружена і сіпалася від будь-якої тіні.

Нам і досі ніхто не зустрівся по дорозі. Але іноді вдалині з’являлися темні постаті, які одразу зникали в отворах між будинками.

– До чого ж моторошне місце! – пробурмотіла я, вкотре здригнувшись, коли помітила тінь, що зникла у підворітті.

Вейд лише міцніше схопив мене за руку і пришвидшив крок.

– За кілька хвилин ми будемо в безпеці, – спробував він мене підбадьорити.

Я вдячно посміхнулася. Але посмішка згасла, коли прямо з-за рогу, до якого ми наближалися, виринули три постаті.

Вони навіть не намагалися приховувати обличчя. І в одному з вампірів я впізнала Вінсента Сальне.

Тільки цього не вистачало! Для цього йолопа навіть батько не указ, свідченням чого є напад на резиденцію Ордену Чистоти. Про наслідки він, судячи з усього, думає вже після того, як втне чергову дурницю.

Ми з Вейдом почали розвертатися в інший бік, щоб перевірити, чи нас не оточили. Аж раптом зверху на напарника стрімко кинулася темна тінь.

Від несподіванки він навіть не встиг відреагувати. Звалився як підкошений, отримавши сильний удар по потилиці.

Заціпенівши, я дивилася на напарника, який лежав на бруківці. А над ним вже стояв ще один вампір, задоволено дивлячись на справу своїх рук.

Пригадалися слова Ангера Сальне про те, що не варто надто переоцінювати свої сили. І він мав рацію! Навіть архімаг нічого не зможе зробити, якщо на нього нападуть несподівано. І в діло пустять не магію, а звичайні кулаки, від яких не допоможе магічний щит!

А ще у пам’яті спливли слова Вейда про те, що я маю тікати, якщо ми зіткнемося з небезпекою. Тільки ось кидати його абсолютно безпорадного я б не стала за жодних обставин! Краще вже померти в нерівній сутичці, намагаючись захистити коханого чоловіка, ніж все життя потім шкодувати про власну боягузливість!

Та і сама думка про те, щоб жити далі без Вейда, викликала всередині відчай і спротив.

Всі ці міркування тривали не більше секунди, поки моя рука тягнулася до магаука і переводила його в активний режим. Вампір, який знешкодив Вейда, вже діставав з піхов довгий вузький кинджал і готувався перерізати йому горло, коли я випустила розряд блискавки. А потім ще і ще!

Вампір, хоч і мав браслет захисту, який мав стримати магічні розряди, похитнувся від поштовхів, і це завадило йому негайно здійснити задумане.

Мені ж вистачило цієї затримки, щоб сформувати конструкт «ментального удару».

Вампір голосно скрикнув і впав на коліна, притискаючи руки до скронь. З його очей, носа і вух хлинула кров.

Але його спільники вже наближалися з іншого боку. І я з жахом розуміла, що проти трьох мені не вистояти.

А через якийсь час оговтається і четвертий. Адже регенерація у вампірів не гірша, ніж у ельфів.

Що ж робити?! Я кинулася до Вейда і затрясла, намагаючись привести до тями.

– Вейд, любий, прокинься! Прокинься, будь ласка! Інакше нам кінець!

Тіло під моїми руками залишалося таким же нечутливим. І у мене до горла підкотив ком, від якого ставало все важче дихати.

Я відчувала себе твариною, яку загнали в пастку. Всі мої інстинкти кричали про те, що необхідно тікати, рятуватися. Але щось сильніше змушувало залишатися тут. Поруч із тим, хто був мені дорожчий за життя. Захищати його до останньої краплі крові.

Відчуваючи власну перевагу, трійця вампірів на чолі з Вінсентом Сальне наближалася неквапливо, з глузливими посмішками.

– Ти сильно пошкодуєш про те, що підняла руку на одного з наших, ельфійська гадина! – заявив брат Габріеля. – І вмирати ти будеш довго, це я тобі обіцяю!

– Може, ще й по колу її пустимо? – запропонував білявий, що стояв за його спиною, окидаючи мене багатообіцяльним поглядом.

– Сподобалася дівка? – зареготав Вінсент. – Невже, як і мій братик, ти настільки нерозбірливий? Мені особисто було б бридко!

– Тоді можеш просто подивитися, – зареготав білявий. – Тим більше що вона не якась там нікчемна людинка, а ельфійка. Тож чому б і ні?

– Як знаєш! – пирхнув Вінсент. – Тільки для початку треба покінчити з цим виродком, поки він не оговтався.

– Ви ризикнете порушити обіцянку вашого голови? – з важкістю стримуючи тремтіння в голосі, запитала я. – Він обіцяв нам відстрочку до завтра! Чи ви ще про це не знаєте?

– Тепер знаємо. І що? – недобре примружився Вінсент. – Гадаєш, це нас зупинить? Мій батько став занадто м’яким. Хтось повинен відстояти честь нашої громади, раз він нехтує своїми обов’язками.