Глава 7.1

ГЛАВА 7

Цього разу атмосфера вампірського району здавалася ще більш ворожою. Перехожі, яких ми зустрічали по дорозі, проводжали наш екіпаж довгими пильними поглядами, від яких ставало моторошно.

Невже абсолютно всі вампіри вже знають про те, що на нас оголошено полювання?!

Підтримувала лише одна думка – відкрито напасти на співробітників Департаменту вони не посміють. Тим більше що з нами візник. А його їм вбивати нема за що. Нам же він послужить підстраховкою як свідок. Чи вампіри ризикнуть прикінчити і його?

Загалом думки були безрадісні. Вейд теж мовчав. Але було видно, що напружений не менше за мене.

– Даремно ти зі мною поїхала, – це перше, що він сказав за весь шлях.

– Я вже не безпорадний новачок, яким була раніше, – нагадала йому. – Сам мене тренував!

Він хмикнув і поблажливо поглянув.

– Тобі ще вчитися і вчитися!

– Можливо. Але все одно в разі небезпеки я можу стати в пригоді, – вперто заявила.

Несподівано він пересів на мій бік і розвернув до себе. Схопивши за підборіддя, довго вдивлявся в очі, поки моє серце влаштовувало перегони з перешкодами від його близькості. Потім промовив якимось дивним тоном, від якого все всередині защеміло:

– Якщо раптом на нас справді нападуть, пообіцяй, що поки я буду їх відволікати, ти спробуєш врятуватися.

– Я цього не зроблю! – вигукнула, не в змозі навіть поворухнутися.

– Зробиш! – відрізав він. – Інакше тільки будеш мене відволікати. Ти розумієш, що поки я буду думати ще й про твою безпеку, не зможу повністю зосередитися на бою?

– Гаразд, – переконана цим аргументом, все ж таки погодилася я.

Хоча відчувала в словах напарника якусь недомовленість. Сумніваюся, що саме цим він керувався, коли наказував мені таке. Швидше, навів єдиний аргумент, який змусив би мене вчинити подібним чином. Але певний резон в його словах був. І це змусило промовчати, а не продовжувати сперечатися.

Для себе ж я вирішила, що дивитимусь по ситуації і втечу лише в крайньому разі. Коли зрозумію, що дійсно лише заважаю Вейду. Тільки йому про це говорити не варто.

– От і розумниця! – задоволено сказав він.

Потім відпустив моє підборіддя і знову пересів на протилежне сидіння.

Серце повільно заспокоювалося. Але я все ще відчувала дотик пальців Вейда до моєї шкіри. Відчувала його погляд, в якому палало щось таке, від чого все всередині переверталося. Чула особливі нотки в голосі, які говорили набагато більше, ніж самі слова. Те, наскільки я йому небайдужа. І що він краще помре сам, відволікаючи на себе ворогів, ніж дозволить загинути мені.

Я лише дивом стримувалася, щоб не показати того, що зараз відчуваю. Вейд же більше не дивився в мій бік. Він пильно вдивлявся в те, що відбувалося за вікном екіпажу. Як звір, намагався відчути небезпеку, щоб вчасно зреагувати.

Але нас ніхто і не подумав зупиняти, дозволивши дістатися до особняка голови вампірської громади.

Знайомий дворецький примружився, побачивши нас біля воріт. Сухо кинувши, щоб зачекали, зник у будинку.

Нас змусили простояти там не менше півгодини. Швидше за все, навмисно виявляли неповагу.

До того часу, як дворецький вийшов, навколо вже зібрався невеликий натовп. Вампіри не видавали жодного звуку. Не сипали образами, як зробили б на їхньому місці вороже налаштовані люди. Просто стояли і дивилися, пронизуючи недобрими поглядами, в яких мерехтіли червоні вогники.

Мірна знає, чого мені коштувало тримати обличчя і не виказувати страху! Рятувало тільки те, що Вейд стояв поруч і здавався абсолютно спокійним.

У якусь мить я не витримала і вхопилася за його руку. Він не відсторонився, а навпаки, стиснув мої пальці, даруючи підтримку. Стало трохи легше.

– Пан Сальне чекає на вас, – сказав дворецький, безшумно підійшовши до воріт і відкривши їх перед нами.

Ми з Вейдом так і увійшли, тримаючись за руки. Я просто не могла випустити його долоню. Інакше і кроку ступити б не змогла. Здавалося, що сама крокую до пащі страхітливого чудовиська.

Цього разу Ангер Сальне навіть не намагався дотримуватися правил етикету. Не привітався, не підвівся назустріч і не посміхнувся. Дивився, наче на тарганів, які викликають гидливість і водночас яких хочеться розчавити. Неприємне відчуття і надзвичайно принизливе.

– А ви ризикові! – нарешті, сказав він, все ж таки махнувши рукою в бік крісел.

Довелося розчепити міцно приклеєні до руки Вейда пальці, що я зробила з неохотою, і опуститися на вільне місце. Напарник влаштувався в кріслі поруч.

– Чи ви не отримали мого послання? – знущально поцікавився Ангер.

– Навпаки, саме воно і змусило нас завітати до вас, – незворушно відгукнувся напарник. – Щоб залагодити непорозуміння, що між нами виникло.

– Непорозуміння? – хмикнув вампір. – Це тепер так називається?!

– Я не звик виправдовуватися перед ким би то не було, – сухо сказав Вейд. – Але і здаватися базікою, що не вміє дотримуватися свого слова, не хочеться. Тому я вирішив прояснити ситуацію. Ні я, ні Ленора не маємо жодного відношення до статті, яка, судячи з усього, і викликала ваше невдоволення. Хтось вирішив скористатися ситуацією і поділитися своїми домислами з нечистими на руку журналістами. Але з ним уже розібралися. Завтра він публічно виступить на площі з промовою, в якій попросить вибачення за наклеп. Також в тій самій газеті вийде спростування.