Глава 5.2

– Він завжди був схильний до імпульсивних вчинків, – з несхваленням сказав Ангер. – Але мій син не дурний і вміє замітати сліди. Зухвала промова одного заїжджого йолопа, який наважився поставити звичайних людей вище нас, а особливо блюзнірська емблема на його одязі неабияк розлютили Вінсента.

– Здається, я зрозумів, до чого ви хилите, – хмикнув Вейд. – Це ваш син зі своїми приятелями розгромив резиденцію Ордена Чистоти?

– Як на мене, вони отримали по заслузі, – незворушно відгукнувся Ангер. – Тож цього разу я не надто засуджую сина.

– Їх дійсно ніхто не бачив? – уточнив напарник.

– Вони були в плащах і масках, що приховували фігури і обличчя. Тож єдине, що їм можна пред’явити – це, знову ж таки, необґрунтовані підозри.

Вейд запитально поглянув на мене. І я кивнула, підтверджуючи, що нам сказали правду.

– Що ж, тоді вам залишається ще раз підтвердити, що до вбивства дочки судді вампіри не причетні. Або що вам поки про це нічого невідомо. Моя напарниця відчує брехню.

Ангер Сальне з незворушним виглядом виконав його вимогу. Поставивши ще кілька запитань, ми вирішили закруглятися. Вейд повідомив, що чекає на звістку в найближчі два дні, і вампір сухо сказав:

– Якщо в цій справі дійсно замішаний хтось із наших, ми самі пред’явимо вам його голову. Бовдурів, які підставляють усіх одноплемінників, нам у громаді не потрібно!

Будинок Сальне я залишала з полегшенням, як і сам район. Дивувалася тому, що Габріель так довго тут витримав. Вампіри дійсно холодні та зверхні сволоти! Принаймні, якщо більшість з них такі, як Ангер Сальне. Габріель, на щастя, є винятком.

Цікаво, те, що говорять про моїх одноплемінників, теж відповідає істині? Якщо судити з мого небагатого досвіду, все не так кепсько. Наприклад, мама і Ріаган зовсім не здавалися пихатими і переконаними у власній вищості над іншими. Але за двома темними ельфами про всю расу судити не варто. До того ж з їхніх розповідей можна скласти не надто хорошу думку про решту. Особисто мені стикатися з одноплемінниками не хотілося.

Звичайно, і серед людей трапляються не найкращі представники свого виду. Але, на щастя, їх не переважна більшість. Та і звикла я вже жити тут. Навіть не уявляю, як змогла б назавжди переїхати до ельфійських земель.

Від однієї думки про це серце тоскно стислося.

Раптом я завмерла, охоплена якоюсь незрозумілою тривогою. Чому я взагалі про це подумала?! Так, ніби щось всередині мене намагалося попередити про імовірну небезпеку.

Я поспішно відігнала ці думки, які цілком могли пояснюватися звичайною тривожністю. Я просто надто боюся втратити те, що маю. Ось і непокоюся з приводу і без.

– Габріель, дякую тобі за допомогу! – сказала я, прощаючись з вампіром біля Департаменту.

– Та немає за що! – посміхнувся він.

– Є за що. Уявляю, чого тобі коштувало відправитися до своїх родичів, – заперечила я, стискаючи його руку.

– Якщо ви закінчили з обміном люб’язностями, то на нас ще чекає багато роботи! – почулося за спиною бурчання Вейда.

Я закотила очі. Габріель з розумінням посміхнувся і побажав нам удачі.

– Що будемо робити далі? Поїдемо до кав’ярні, де востаннє бачили Кайлу Мідрейд, і опитаємо працівників? Чи спочатку до подруг жертви? – запитала я, розвертаючись до напарника.

– Для початку повідомимо Бідеру про те, що дізналися, – вирішив Вейд. – Ось нутром чую, ця справа погано пахне! І невідомо, яким боком ще вилізе. З одного боку, Департамент має покарати винних у злочині. З іншого – це буде тим самим, що дати собаці команду «фас». Варто комусь дізнатися, що в розгромі резиденції клоунів з черепами винні вампіри, як на них спустять усіх собак і за іншими спірними справами. А вампіри покірно терпіти це не стануть!

– Ох і не заздрю я пану Бідеру! – я похитала головою. – Крайнім у будь-якому випадку виявиться він.

– І ми разом з ним! – похмуро зауважив напарник. – Як ті, кому «пощастило» займатися цією каламутною справою.

Я тільки зітхнула. День сьогодні, безумовно, видався складним. Боюся навіть уявити, що буде далі!

Мої передчуття, на жаль, повністю виправдалися. Не встигли ми переступити поріг Департаменту, як Ліндсі вигукнув, побачивши нас:

– Марібет сказала, щоб, як тільки повернетеся, мчали до Бідера!

– Що ще сталося? – похмуро відгукнувся Вейд.

– А мені звідки знати? – Ліндсі розвів руками. – Можу тільки припустити.

– Що саме? – насторожився напарник.

– Це розпорядження для вас мені передали відразу після того, як сюди заявився один придурок з гостровухим черепом на грудях. Скільки ж в ньому пихи! – напіворк сплюнув. – На мене дивився, наче на лайно! Я ледве втримався, щоб йому в щелепу не зарядити! Нехай дякує Мірні, що я був при виконанні. Але якщо зустріну десь в іншому місці, йому це так не минеться!

– Орден Чистоти?! – тривожно вигукнула я. – Тільки цього не вистачало!

– А мене турбує інше. Чому для того, щоб розібратися з ним, покликали нас? – відгукнувся напарник.