Глава 5.1

ГЛАВА 5

Чомусь я уявляла собі домівки вампірів темними і похмурими, де все викликає асоціації зі смертю та кров’ю. Але, на моє полегшення, ми опинилися в цілком нормальній обстановці. Навіть розкіш тут була ненав’язливою. Все підібрано зі смаком і складало разом вишукану композицію. Хоча особливого затишку тут не було. Моя квартирка в дохідному домі пані Мідіган подобалася мені значно більше, ніж усе це багатство.

Мабуть, дружина Ангера Сальне не обтяжувала себе зайвими турботами щодо створення теплої атмосфери в будинку. Хоча, якщо згадати те, що розповідав Габріель, це і не дивно.

Його мати більше думала про сукні, прикраси і те, як краще показати себе перед іншими одноплемінницями. Про любов і взаємопідтримку в родині Сальне і мови не йшло. Кожен жив власними інтересами, які тільки іноді перетиналися.

Можливо, саме тому, зустрівши звичайну людську дівчину, яка подарувала йому так багато ніжності і тепла, Габріель плюнув на все і вирішив піти з вампірської громади.

Нас провели до кабінету господаря будинку. І ось тут якраз і відчувалася очікувана гнітюча атмосфера. Хоче, імовірніше, таке враження справляв сам Ангер Сальне. Від його погляду прямо мороз йшов по шкірі.

Він водночас походив на Габріеля і сильно відрізнявся. Зовнішня схожість, без сумніву, була помітна. Ті ж самі аристократичні риси обличчя, губи і ніс, навіть розріз очей. Але в зовнішності Ангера Сальне так і проглядали хижість і жорстокість, що відбивалося на загальному враженні.

Та і колір очей – насичено чорний, з червоними вогниками в глибині, викликав мимовільне заціпеніння. Якщо в очі Вейда, які теж були такого кольору, хотілося дивитися і дивитися, то у випадку голови вампірів все було навпаки. Від нього одразу хотілося відвернутися. Виникало відчуття, наче дивишся в очі хижому звіру, що в будь-який момент може напасти.

– Чесно кажучи, я здивований! – після обміну привітаннями і взаємного представлення заговорив Ангер Сальне. – Не очікував тебе побачити знову так скоро, Габріель!

– Я тут у справах, батьку, – стримано пояснив наш супутник.

Він з такою невимушеністю влаштувався в одному з крісел, що я мимоволі позаздрила. Сама все більше відчувала себе тут незручно.

– Про це я здогадався, – куточки губ голови вампірів піднялися в подобі посмішки. – Твої колеги побоялися приходити сюди самі?

– Ви дійсно вважаєте, що ми побоялися? – трохи глузливо промовив Вейд, звертаючи увагу Ангера на себе. – Швидше, це була данина ввічливості. Вести діалог у присутності посередника.

– Бачу, ви надміру самовпевнений молодий чоловік, – вкрадливо відгукнувся Ангер, і червоні вогники в його очах проявилися ще виразніше. – Я багато про вас чув! Але не радив би занадто себе переоцінювати.

– Це треба сприймати як погрозу? – прищурився напарник.

А я внутрішньо здригнулася. Ми знаходимося в самому лігві вампірів, де за знаком їхнього ватажка від нас і мокрого місця не залишать. Яким би сильним магом не був Вейд, проти цілої вампірської громади йому не вистояти!

Приходити сюди лише втрьох було помилкою. Краще б начхали на секретність і викликали Ангера Сальне до Департаменту!

– Ну, що ви! Я всього лише констатував факт, – посміхнувся голова вампірів. – Але давайте ближче до справи. Чого саме ви від мене хочете?

Я з полегшенням видихнула.

– Минулої ночі в сусідньому з вами районі була вбита дівчина. Дочка судді Мідрейда. Деякі ознаки дозволяють припустити, що тут замішані вампіри.

– Ми не полюємо на чужій території, – заперечив Ангер.

– Невже? – не витримав Габріель. – Батьку, тут всі чудово знають, що ви часом порушуєте правила. Тільки те, що ви ретельно замітаєте сліди, рятує вас від проблем з Департаментом. Але цього разу ви втратили звичну обережність. І, сподіваюся, ти розумієш, чим це загрожує усій вампірській громаді?

– Невже докази провини вампірів настільки незаперечні? – іронічно запитав голова вампірів.

– Враховуючи те, хто став жертвою, буде достатньо навіть підозри. Народ захоче знайти винного. І можна не сумніватися, що ними стануть саме вампіри.

Ангер деякий час мовчав, свердлячи очима сина, потім зійшов до відповіді:

– Сумніваюся, що хтось із мешканців нашої громади виявився настільки дурним, щоб не замести за собою сліди. Та і мені ні про що подібне невідомо.

– А ти знаєш про все, що творять вампіри твоєї громади? – невесело посміхнувся Габріель.

– Рано чи пізно я все одно дізнаюся про все, – з натяком відповів господар будинку.

А я зрозуміла, що про замах на Габріеля він все-таки знає. Як і про те, хто винен у смерті тієї трійці вампірів. Наш друг це теж зрозумів і замовк, перетравлюючи отриману інформацію.

– У ваших інтересах буде найближчим часом розпитати представників громади і з’ясувати правду. Інакше це доведеться робити вже нам, – втрутився Вейд. – І раджу розпочати з вашого другого сина, якого ми щойно зустріли на подвір’ї. Аж надто підозрілою була його реакція на нашу появу.

Ангер скривився і з прикрістю махнув рукою.