Глава 4.3

Габріель – справжнє втілення мрій романтичних панянок, стрункий брюнет з пронизливими сірими очима і бездоганними манерами, ввічливо розкланявся з нами, увійшовши до кабінету.

А я вкотре подумала про те, що важко знайти більш несхожих одне на одного чоловіка і дружину, ніж Габріель і Арлін. Подруга – низенька, руда і веснянкувата, проста у спілкуванні, товариська і енергійна. І загадковий, стриманий і неймовірно привабливий вампір із впливової сім’ї. Можна, сказати, з вампірської аристократії, хоча людьми їхні титули не визнавалися.

На прикладі цієї  пари найяскравіше втілювалося твердження, що протилежності притягуються. Однак вони ідеально підходили одне одному. Габріель трохи стримував надмірний ентузіазм Арлін і скеровував його в мирне річище. Вона ж робила його більш веселим і відкритим.

– Щось сталося? – поцікавився Габріель, вмощуючись на вільний стілець. – Мене так поспішно сюди викликали.

– Сталося, – похмуро повідомив Вейд і розповів йому про те, що сталося вночі, і про наші висновки.

Вампір, як завжди, бездоганно тримав обличчя. На ньому жоден м’яз не здригнувся. Хоча, знаючи його ситуацію, уявляю, як йому не хотілося їхати до вампірської громади! Але ніхто не підійшов би для цього краще за нього. Габріель досконально знає всі нюанси вампірських взаємин. З ним будуть більш відверті, навіть попри те, що він вигнанець. Все одно залишається своїм якоюсь мірою. Адже навіть з випадково обронених слів чи поглядів зможе зробити висновки, які допоможуть нам розібратися в ситуації.

– Що ж, я готовий! – промовив Габріель. – Коли виїжджаємо?

– Прямо зараз, – повідомив напарник, підіймаючись. – Ленора, тебе я попрошу уважно сканувати ментально тих, з ким ми там зустрінемося. Розумію, що на вампірах, швидше за все, буде захист від ментальної магії. Але раптом все одно щось вловиш.

– Звичайно, – запевнила я. – Зроблю все, що зможу!

Сидячи в службовому екіпажі, який віз нас до району вампірської громади, я не втрималася від питання:

– Коли ти востаннє бачився з батьком, Габріель?

– А хіба Арлін тобі не розповідала? – він посміхнувся. – Незадовго перед нашим весіллям ми з ним таємно зустрічалися на нейтральній території.

– Вона лише в загальних рисах сказала, що ти поставив їм за умову прийняти її як твою дружину. І тільки в цьому випадку поновити стосунки з родиною. Але вони на це не погодилися.

– Так і є. Батько не був у захваті від мого нового вибору супутниці життя. Втім, як і від першого. Але в таку лють, як тоді, не впав, і розмова пройшла цілком мирно. Мабуть, вже звик до моїх дивацтв, як він це називає, – невесело посміхнувся Габріель. – Батько висловив надію, що я все ж таки з часом одумаюся, і цього разу не був настільки категоричним. З натяків, які він кидав, я зрозумів, що мій брат не виправдав його очікувань як спадкоємець. Зробив ряд грубих промахів. Вінсент часто спочатку робить, а тільки потім думає. Але я вважав, що з віком це минеться. Мабуть, ні. Тож я влаштовую батька як права рука набагато більше. Якби не мій вибір дружини.

– Не шкодуєш? – запитав Вейд. – Про те, що відмовився від високого статусу?

– Анітрохи! – посміхнувся Габріель. – Вихід з вампірської громади був найправильнішим рішенням у моєму житті. Тільки після цього я став по-справжньому вільним. Не треба більше постійно зважати на те, хто і як подивиться на мої вчинки, інтригувати та інше, що мені завжди не подобалося.

– Розумію, – посміхнувся Вейд.

А я усвідомила, що в чомусь вони схожі. Може, тому Габріель і став для Вейда якщо не другом, то хорошим приятелем. Напарник його щиро поважав. Хоча ближче вони зійшлися тільки після появи Арлін. До цього Габріель тримав з Вейдом деяку дистанцію. Але враховуючи те, що ми з подругою активно спілкувалися, то мимоволі залучали у цей процес і чоловіків, які знаходилися поруч.

У вампірському районі я бувала і раніше, розслідуючи деякі справи. Але щоразу, варто було перетнути невидиму межу, виникало неприємне відчуття, що чимось нагадувало грозову хмару. Небезпека була наче розлита в повітрі, а повітря здавалося наелектризованим. Здавалося, звідусіль за нами, чужинцями, що вдерлися на заборонену територію, спостерігає безліч неприязних очей.

Цей район цілком і повністю належав вампірам. Люди тут з’являлися тільки як слуги чи добровільні донори, які бажали отримати гроші за свої послуги. Інші раси ж взагалі намагалися обходити цю територію десятою дорогою. Їхня кров вампірам не дуже підходила.

Якось ми з Арлін розговорили Габріеля на цю тему і дізналися багато подробиць про смакові уподобання представників його раси. Наприклад, кров ельфів відрізнялася гіркуватим присмаком. У перевертнів вона мала надто різкий запах, неприємний вампірам. Кров гномів викликала у них нудоту.

Тож ідеальною для вампірів була саме людська кров, що і позначалося на їхньому ставленні до інших рас. Людей вони сприймали як їжу, інших – як ворогів. Додати до всього цього не меншу зарозумілість, ніж у ельфів, і картина складалася вельми неприваблива. Не дивно, що вампірам усі відповідали взаємністю: остерігалися і ненавиділи!

Габріель наказав візникові зупинитися біля шикарного особняка, оточеного кам’яною огорожею.

Не встигли ми вийти з екіпажу, як біля воріт з’явився вампір у лівреї дворецького з незворушним блідим обличчям. Але я помітила, що коли він побачив Габріеля, його очі блимнули. Нас же він обдарував швидким поглядом, як щось не варте уваги, і поцікавився у нашого супутника: