Глава 3.2

За дверима виявився Ріаган, при вигляді якого я застигла стовпом. Він же широко та щиро мені посміхнувся.

Темний ельф виглядав, як завжди, бездоганно. Довге волосся шовковистою гривою розсипалося по плечах. Гладке, волосок до волоска. В очах мерехтіли всі відтінки фіолетового та бузкового, створюючи мальовниче поєднання. В руках Ріаган тримав величезний букет червоних троянд.

– Ріаган? – тільки й змогла вичавити я з себе.

– Ленора, – видихнув він, буквально пожираючи мене поглядом. – Який же я радий тебе бачити! Я мріяв про це з того самого дня, як мені довелося залишити Бармін!

– Я теж рада тебе бачити, – пробурмотіла, згадавши про правила етикету.

– Це тобі! – не звернувши увагу на тон, темний ельф з ентузіазмом простягнув мені букет.

Я машинально взяла квіти і відступила, щоб дати йому дорогу.

Ріаган пройшов всередину і раптом завмер. Простеживши за його поглядом, я побачила, що він витріщився на Вейда. Той же дивився на друга з нечитабельним виразом обличчя.

– Радий тебе бачити, Ріаган, – першим промовив мій напарник.

– Я теж радий, Вейд! – посміхнувся у відповідь темний ельф, але якось натягнуто.

– Ти в Барміні у справах? – завів світську бесіду Вейд, поки я намагалася відійти від ступору і зрозуміти, що робити далі.

Як би випровадити Ріагана так, щоб не образити? На жаль, в голову нічого так і не прийшло. Тож довелося проявляти гостинність. І поки дроу розповідав про те, що привело його до міста, я поставила букет у воду і запропонувала випити з нами чаю.

У глибині душі сподівалася, що він відмовиться, але Ріаган охоче погодився. Я попленталася за ще однією чашкою, одночасно прислухаючись до розмови.

– Через місяць підписання нової угоди про співпрацю між нашим кланом та Мадарською імперією, – розповідав темний ельф. – Взагалі-то мій батько має сам сюди приїхати. Але я вмовив відпустити мене раніше і все підготувати.

– Що ж, тобі завжди тут подобалося, – зауважив Вейд. – Коли підемо святкувати твоє повернення?

– Можна завтра, – посміхнувся Ріаган. – А сьогодні я вирішив зайти і повідомити про свій приїзд.

– Правильно зробив, – відгукнувся напарник. – Хоча якби ти з’явився зранку, то міг би скласти нам компанію на прогулянці. Сьогодні Свято Весни. Ми якраз щойно повернулися. Втім, святкування ще не скінчилося. Ввечері, мабуть, у місті буде ще веселіше. Тож ти ще можеш надолужити згаяне.

– Як чудово! – відгукнувся темний ельф. – Може, ви двоє складете мені компанію? – і чомусь при цьому подивився виключно на мене.

Чашка з чаєм, яку я якраз несла до столу, ледь не випала з рук. Але я якимось дивом її втримала і поставила перед Ріаганом.

– Ні, дякую. Я вже нагулялася.

– А у мене ще купа справ, – повідомив Вейд, окидаючи нас обох дивним поглядом. – Я якраз згадав про одну з найважливіших.

З цими словами він підвівся.

– Дякую за чай, Ленора. Ріаган, ще побачимося, – стримано промовив напарник і рушив до дверей.

– Я тебе проводжу! – пискнула я і кинулася слідом.

Вийшла слідом за Вейдом за двері і, щільно їх зачинивши, запитально на нього поглянула.

– Ти що на мене сердишся? Я не знала про те, що Ріаган приїде, повір! Він нічого не писав про це у своїх листах.

Вейд перервав мене роздратованим помахом руки.

– Ти не повинна ні за що виправдовуватися. Все гаразд. У мене дійсно є справи.

– Вейд, не роби так! – з прикрістю промовила я. – Після того, що щойно сталося, ти вже не зможеш вдавати, що нічого до мене не відчуваєш!

– Послухай, – якось втомлено сказав він, не дивлячись мені в очі, – я навіть радий, що Ріаган з’явився саме зараз. Інакше ми могли б зробити велику помилку.

– Чому ти вважаєш це помилкою? – відчуваючи, як стає важко дихати, запитала я.

– Ти мій друг, хороший напарник. І я хочу, щоб так залишалося і надалі. Немає сенсу все ускладнювати.

Кожне слово впивалося в серце гострим шипом. Було важко хоча б зовні не показувати, наскільки мені боляче. Але принижуватися я більше не стану.

– Як скажеш, – сухо відгукнулася я і відвернулася.

Вейд недвозначно дав зрозуміти, що не готовий переходити до чогось серйозного в наших стосунках. І чи буде він готовий хоч коли-небудь? Я вже втомилася від цієї двозначності. То він дає зрозуміти, що я йому небайдужа, то сам відштовхує.

– На тебе чекає Ріаган, – нагадав Вейд.

– Так, – не дивлячись на нього, відгукнулася я і повернулася до дверей.

Почула за спиною кроки Вейда, але не у бік власної квартири, а до сходів.

Серце різонуло новим болем. Цікаво, в нього дійсно якісь справи чи відправився на пошуки розваг?

Одразу ж розсердилася на саму себе за те, що поводжуся, як той песик, що випрошує ласки у господаря. Ні, у мене таки є гордість! Не хоче стосунків зі мною – ну що ж, нехай забирається куди хоче!