Глава 3.1

ГЛАВА 3

Ми поверталися додому вдвох з Вейдом, попередньо повернувши Марка до притулку. Габріель з Арлін вирішили ще трохи погуляти. А напарник навідріз відмовився, заявивши, що йому набридло даремно витрачати свій час. Бути третьою зайвою серед закоханих парочок не хотілося, тож я приєдналася до Вейда.

Настрій був чудовий. Я мало не наспівувала собі під ніс. Давно вже так добре не проводила день! Та і те, що зробив для мене напарник, раз у раз спливало в пам’яті.

Чи можна це трактувати як той самий перший крок, якого я від нього чекала? Повагавшись, вирішила, що більш вдалого моменту, щоб це з’ясувати, важко знайти. Ніхто з друзів нас не відволіче, ми з Вейдом майже самі в будинку. Якщо, звісно, не брати до уваги власницю дохідного дому. Але та займається своїми справами, і їй не до нас.

Тож у коридорі, перед тим як розійтися по своїх квартирах, я набралася сміливості і запитала:

– Чим ти зараз займатимешся?

Вейд знизав плечима. Мабуть, навіть його звична працелюбність іноді дає збій, і після сьогоднішньої прогулянки займатися справами не тягнуло.

– Хочеш чаю? – запитала я, намагаючись, щоб моя пропозиція не прозвучала двозначно. – А то сидіти самій в порожній квартирі нудно, – широко посміхнулася у відповідь на вагання, що відбилися на його обличчі.

Він все ж таки кивнув.

– Чому б і ні?

Ми пройшли до моєї квартири, і я зайнялася приготуванням нехитрого частування. Вейд, влаштувавшись у кріслі у вітальні, про щось розмірковував.

Поставивши перед ним чашку чаю і присунувши вазочку з печивом, я сіла навпроти і знову посміхнулася.

– Сьогодні був чудовий день, правда?

– Так, непоганий, – відгукнувся Вейд.

– Не шкодуєш, що пішов з нами?

Він невизначено хмикнув.

– Марку ти дуже сподобався, – спробувала я знову розговорити напарника.

Вейд не відповів. А я, в цю мить відволікшись на чай, раптом відчула на собі його пильний погляд.

Підняла очі і завмерла, не донісши чашку до рота. Звично опинилася в полоні заворожливої глибини чорних вирів.

– Ти сьогодні дуже гарна, – хрипко сказав Вейд, а я уривчасто зітхнула.

Пальці, що тримали чашку, затремтіли, і я мало її не впустила. Вейд з дивовижною швидкістю відреагував, накривши мою руку. Чашка повільно опустилася на стіл. Я розслабила руку, але він так і не відвів свою.

– Вейд, – я сама не впізнала звуку власного голосу.

Серце калатало в грудях так сильно, що здавалося, його стукіт розноситься по всій кімнаті.

Вейд з помітним зусиллям відвів від мене погляд і розчепив пальці, випускаючи мою руку.

– Я рада, що ти так вважаєш, – обережно промовила я, поки він не змінив тему або взагалі не вирішив піти геть.

– Тільки сліпий міг би так не вважати, – пробурмотів він з якоюсь незрозумілою гіркотою. – Мабуть, було б краще, якби ти залишилася такою, як раніше.

– Чому? – видихнула я, не в змозі відвести від нього очей.

Нехай навіть він на мене зараз не дивився, втупившись у порожнечу перед собою.

Відповідати Вейд не став і, як я і здогадувалася, підвівся і сказав:

– Мені, мабуть, час іти!

Я опинилася на ногах майже в ту ж мить і зробила крок до нього. Так, що ми опинилися зовсім близько.

– Ти ж насправді не хочеш іти, – напівпитально-напівствердно промовила я.

Він таки поглянув на мене. І ми вже не змогли відвести очей одне від одного.

– Скажи, що ти до мене відчуваєш? – вирвалося у мене.

Від вогню, що палав в його очах, мене обпекло жаром. Стало важко дихати. Я відчувала, що ще трохи – і він не витримає. Перестане боротися з самим собою і скаже ті слова, яких я так довго чекала. Ті, які іноді вгадувала в його погляді, коли він дивився на мене майже так само. Бентежно, чуттєво, всепоглинуще.

– Це було б величезною помилкою, – з важкістю відгукнувся він.

Спробував посміхнутися, але посмішка вийшла кривувата.

– Було б помилкою так ніколи і не наважитися на це, – заперечила я.

– Не буду приховувати, ти мене приваблюєш, – глухо промовив Вейд.

– Це вже великий прогрес! – спробувала я пожартувати. – Колись ти казав, що я взагалі тебе як жінка не цікавлю.

Він з прикрістю скривився.

– Послухай, у нас з тобою зараз все добре. Не будемо це псувати!

– Псувати? – не погодилася я. – Чому ти вважаєш, що визнанням своїх почуттів можна все зіпсувати?

– Не розумію, про що ти, – він знову натягнув свою маску. А я зрозуміла, що недавнє диво, яке виникло між нами, зараз остаточно розвіється через його незрозумілу впертість. – Мені справді час іти.

Вейд відвів очі. А я, не стримавшись, схопила його за руку, змушуючи знову на мене подивитися.