Глава 1.2

Ми відскочили одне від одного, уникаючи зустрічатися очима. Не знаю, що відчував Вейд. Але я шкодувала, що потягнулася до нього першою. Адже вирішила ж, що ініціативу має виявляти він!

Вейд поспішив до дверей, як мені здалося, з полегшенням.

– Решта чекатимуть нас на площі! – одразу оголосила Марібет, вриваючись до моєї квартири білявим ураганом. – Тим більше, що Ленора ще хотіла за Марком заїхати!

Я ствердно кивнула. За минулі місяці я не раз відвідувала хлопчика-сироту в притулку і обіцяла йому, що візьму з собою на Свято Весни. Звичайно, дітей з притулку туди теж поведуть. Але під наглядом вихователів – це буде вже не те, як він висловився.

Хоча, гадаю, Марк просто настільки до мене прив’язався, що сприймав вже як за родича. Втім, як і я його. Навіть виникала думка усиновити хлопчика. Але зупиняв страх того, що можу не впоратися з такою відповідальністю. Адже у мене не було жодного досвіду у вихованні дітей, тим більше з настільки непростою долею. Раптом я зроблю щось не так, і Марк знову візьметься за старе?

Але бути присутньою у житті хлопчика мені ніхто не заважає. І я збиралася це робити і надалі.

Найнятий екіпаж, у якому стирчав Кай, чекав нас біля хвіртки дохідного дому. Ельф сприйняв нашу появу з полегшеним зітханням.

Бідолаха! Скільки ж йому довелося просидіти тут, доки ми з Марібет не могли визначитися з сукнями! Решта: Габріель з Арлін і Ліндсі зі своєю пасією справедливо вирішили, що краще відправитися на площу самим.

Ми сіли в карету. Вейд навіть руку мені подав, нехай і відразу забрав, варто було залізти всередину. На щастя, незручність, що виникла між нами, згладжувала присутність Кая з Марібет, які могли заговорити кого завгодно.

Вони переконували нас, що насамперед необхідно подивитися виставу, яку на відкритій сцені для всіх охочих сьогодні даватиме знайома нам трупа бармінського театру. Не скажу, що я була проти. Але воліла б просто погуляти і вдосталь поспілкуватися з друзями.

Цікаво, як Свято Весни проходить тут? У Таросі запускали різні атракціони, влаштовувалися змагання між усіма бажаючими, продавали солодощі та іншу вуличну їжу, яка чомусь в такій обстановці здавалася особливо смачною.

До речі, щодо солодощів. Дивно, але після того, як моє тіло досягло ідеальної форми, у мене перестала виникати на них неприємна реакція. Тепер я цілком могла побалувати себе якимось тістечком чи тортиком. Але намагалася цим не зловживати, не бажаючи повернення до колишнього стану.

Марк, зазвичай жвавий і сміливий хлопчик, в присутності Вейда став якимось напруженим і мовчазним. Хоча це і не дивно. Адже саме мій напарник його спіймав і збирався заарештувати. Якби я не піддалася пориву і не вирішила взяти участь у долі маленького злодюжки, хто знає, як би склалося далі його життя. Ну, і звісно, не варто було забувати про репутацію Вейда в злочинному світі. Його там цілком заслужено побоювалися.

Я сподівалася, що, краще пізнавши мого напарника, Марк перестане його боятися. Адже з іншими він легко знайшов спільну мову. Втім, тут ще могла зіграти свою роль особистість тих, з ким я його знайомила. Кай міг зачарувати будь-кого своїм легким та веселим характером. Винятком став лише Вейд через його упередженість й уїдливість. Марібет теж, коли хотіла, була дуже милою і приємною дівчиною.

На щастя, Вейд не став нагадувати хлопчику про обставини їхнього знайомства. Він поводився досить нейтрально, що в його випадку вже велике досягнення.

Втім, не встигли ми від’їхати від притулку, як Вейд став повчати Марка, як треба поводитися на святі.

– Від нас далеко не відходь. А то ще загубишся в натовпі... – і таке інше в тому ж дусі.

Його тон в якийсь момент викликав асоціації з настановами суворого татуся. Зловивши себе на цій думці, я ледве приховала посмішку. Так і уявила, як в якості голови сім’ї Вейд напускає на себе суворий вигляд і повчає діточок. Як не дивно, уявити це вдалося легко. Та і Марк беззастережно визнавав його авторитет і слухав з шанобливою увагою. Ця картина навіть розчулила.

Помітивши мій погляд, напарник трохи зніяковів – мабуть, щось таке відчув, і незабаром завершив свої нотації. Та і ми вже під’їжджали до галасливої багатолюдної площі, на якій були розставлені ярмаркові намети, каруселі, лотки з різним товаром та багато чого іншого.

Екіпажу довелося зупинитися на деякій відстані. Далі було просто не проїхати. Але ми навіть зраділи можливості розім’яти ноги.

Свято Весни в Барміні анітрохи не поступалося столичному, що я з задоволенням відзначила. Марк же навіть підстрибував від нетерпіння – так йому хотілося скоріше зануритися у всю цю атмосферу.

Ми раз у раз завмирали перед черговими жонглерами, акробатами чи музикантами, які демонстрували своє мистецтво прихильним глядачам.

У всіх в руках незабаром опинилися невибагливі ласощі, що продавалися лоточниками.

Марк швидко розправився з солодким кренделем і потягнув нас у бік змагання їдців. Учасникам требо було за визначений час з’їсти якомога більше пиріжків з м’ясом. Хлопчик теж захотів приєднатися до них.

Я з сумнівом похитала головою.

– Аж раптом тобі стане зле? Може, не треба?

– Та я двадцять штук можу запросто з’їсти! – випнув груди Марк.