Глава 6

ГЛАВА 6

Уранці будильник спрацював о пів на сьому. Довелося підійматися і приводити себе до ладу, попри те, що я майже не відпочила. Але усвідомлювала, що для безжального напарника мій стан не матиме значення. Він заявиться рівно о сьомій, як і зазвичай. Ми разом спустимося до їдальні пані Мідіган, де нашвидкуруч поснідаємо в компанії самої гномихи, кравчині та цілителя. А потім вирушимо до Департаменту на годину раніше, ніж треба.

Уявивши собі, що мене знову будуть до знемоги ганяти в залі для тренувань, я жалібно застогнала. Після вчорашнього і так почувалася виснаженою. Те, що магічний резерв ще до кінця не відновився, теж позначалося на загальному самопочутті.

Душ злегка збадьорив. Я квапливо вдяглася і зібрала волосся в пучок. Відображення в дзеркалі, на мій подив, було не таким страшним, як самопочуття. Лише надмірна блідість видавала мій справжній стан.

Впоравшись на п’ять хвилин раніше, я влаштувалася у кріслі у вітальні та стала чекати Вейда.

Але час минав, а він усе не з’являвся. Може, сьогодні вирішив дати і мені, і собі трохи відпочити?

Коли й у двадцять хвилин на восьму напарник не постукав у двері, я піднялася і вирішила сама до нього піти. Хоча йшла при цьому до квартири Вейда, як на страту. Вчорашній його презирливий погляд досі стояв перед внутрішнім зором. І не думаю, що сьогодні він подивиться на мене якось інакше.

На мій стукіт відкрила заспана Марібет і поглянула з легким здивуванням.

– Ти щось хотіла, Леноро? – запитала вона, прикриваючи долонею позіхання.

– Вейд уже встав? – відгукнулася я, сподіваючись, що дівчина нічого не запідозрить за моїм виразом обличчя.

Марібет зникла в глибині квартири, потім знову з’явилася на порозі.

– Мабуть, він уже пішов. У спальні його немає.

Я спантеличено наморщила чоло. Невже напарник про мене просто забув?

– Гаразд, дякую, – пробурмотіла я і спустилася на перший поверх у їдальню.

Там сиділи інші сусіди, які снідали на годину раніше. Але Вейда серед них не було. Нашвидкуруч і майже не відчуваючи смаку, я запхала в себе їжу та знову піднялася до своєї квартири.

Можна було, звісно, дочекатися, доки решта прокинеться і поснідає, і піти з ними до Департаменту в належний час. Але невиразне відчуття тривоги прямо-таки гризло. Поки я не знайду пояснення дивній поведінці Вейда, спокою мені точно не буде!

Тож я взяла все необхідне і рушила на роботу.

Дізнавшись від чергового на вході, що Вейд уже тут і пішов до залу для тренувань, я ще більше здивувалася. Може, звісно, напарник справді вирішив дати мені відпочити після вчорашнього. Але щось я сильно сумніваюся в його доброті!

Я теж попрямувала до тренувального залу. Завмерла на порозі, спостерігаючи за тим, як Вейд пересувається по приміщенню зі своїм ельфійським мечем, цілком віддавшись цьому заняттю. Його рухи заворожували плавністю і відточеністю. Зброя здавалася продовженням руки. А навколо самого Вейда відчувалася якась особлива атмосфера. Дзвінка, напружена, в зону якої потрапляти зовсім не хотілося.

Погляд напарника був водночас відстороненим і зосередженим. Так, наче для нього в цей момент не існувало нічого, крім танцю з мечем.

Милуючись його майстерністю і боячись мимоволі завадити, я так і стояла на порозі. А моє бідне серденько стискалося від щемливого і бентежного почуття.

Але вічно так тривати не могло. Вейд усе-таки мене помітив і зупинився. Його погляд буквально пропалив холодом і байдужістю. І від цього моє внутрішнє сум’яття лише посилилося.

– Доброго ранку! – привіталася я першою і зробила крок у приміщення. – Чому ти за мною сьогодні не зайшов?

– Гадаю, я і так витратив достатньо свого часу на твої тренування, – сухо відповіли мені. – Далі і сама впораєшся.

Вейд вклав меч у піхви і попрямував до виходу, демонстративно не дивлячись на мене, хоч я і стояла прямо перед ним.

– Щось сталося? – прозвучало якось жалюгідно і безпорадно, а очі защипало від сліз.

Така його поведінка зачепила настільки сильно, що я нічого не могла з собою вдіяти. Вейд ніби віддалився. Нехай і знаходився зараз так близько, що я могла б його торкнутися, варто простягнути руку.

– Чому щось мало статися? Просто мені набридло з тобою няньчитися. У мене й інших справ вистачає, – крижаним тоном відповів напарник і залишив тренувальний зал.

Образа, гіркота і біль навалилися настільки приголомшливо, що я навіть похитнулася. Якийсь час у заціпенінні стояла, дивлячись на двері, за якими зник напарник. Потім опустилася прямо на підлогу і застигла так, обхопивши коліна руками.

Чому він так зі мною?! Що я йому зробила? Невже це через те, що воліла піти до театру і ресторації, а не працювати у вихідний? Вейд настільки розчарувався в мені, що вирішив розірвати нашу угоду?

Іронія в тому, що всі ті дні, поки я терпіла його тиранію, то навіть мріяла про це. Щоб він не контролював мене настільки сильно. І ось тепер, абсолютно нелогічно, але я ладна була на все, аби повернути колишній настрій напарника!

Тоді всі мої дні були наповнені ним, як і його мною. Ми завжди були разом. Він навчав мене, направляв, часто обзивав нездарою, але часом і хвалив. І в ті рідкісні моменти, коли я бачила його скупу посмішку і схвальний погляд, забувала про втому, образи, і відчувала, як за спиною виростають крила. Як же хотілося повернути це відчуття!