Розділ 16

— Нас чекатимуть через дві години в таверні "Золотий лотос", — Таяна тримала мою руку і уважно стежила за моїми емоціями.
— Чому не сказала раніше?
— Ти знаєш — я цілу ніч міркувала над тим що тобі скажу на це питання, — дівчина випросталась, з голосу пропала провина. — І зараз можу пояснити. У нас демонів сім'я це святиня. Ми зв'язані на ментальному рівні. Пам'ятаєш я якось розповідала вам з Селестією...
А й справді — згадався момент після нестабільного порталу. Тоді розповіли про сімейні зв'язки демонів, про те як вони шанують своїх дочок, про важливість сімейних уз.
— Та жінка — ти б бачила її очі. Думаю їй є що тобі розповісти.
— Думаєш?
— Ти нічого не втратиш від того що виділиш їй кілька хвилин, — мене знову обійняли. — Тим більше ти в будь-який момент можеш просто встати і піти! А зараз нас чекає сукня нашої мрії!
— Ну раз так — уперед!
Мушу визнати що сукня і справді мене чекала. Проста та елегантна. Темно-синій шовк виблискував на вітрині. Трохи пишна — я таке рідко ношу, та й виріз досить глибокий. На звичайних лямках. Зате з локонами буде саме те!
Тая спочатку знайшла туфлі — а вже після підібрала сукню.
— Дівчата зазвичай роблять не так! — сміялась з демониці.
— Ну і що? Зате я не така як усі! — гордо підняла носа.
— Ти завжди найкраща.
За жартами і новими емоціями час промайнув як одна мить.
— Вже час? — питання видало мій стан.
— Так. Не хвилюйся, — рука Таї обережно погладила моє плече. — Ти завжди можеш це припинити. А ще пам'ятай — я поряд. З тобою не зайду, але почекаю біля фонтану.
Мене затопило почуття вдячності — і вкотре я обійняла свою найкращу подругу.
— Дякую що ти у мене є!
— Перестань! Де бойовий настрій?
До "Золотого лотосу" дістались швидко. Затишне кафе — зовсім невеличке за мірками цього нового міста. Рожева криша робила це місце особливим. Я переступила поріг. Серце завмирало, а очі самі пробігали по кожній жінці в залі.
Біля вікна. Далекий столик схований за колоною — ніби навмисно більш усамітнений. Саме за ним сиділа струнка жінка. Білосніжне волосся — трохи коротше ніж я пам'ятаю. Загоріла шкіра з темно-сірим блиском. І ці очі. Мамині очі повні тепла.
Енея дивилась на мене. Той самий ніжний погляд. Тільки цього разу з карих очей капали сльози. Швидко провела рукою по щоці — і з подивом відчула на пальцях вологу. Як мале дитя розплакалась. Душа боліла від розлуки. Змусила себе зробити останні кроки. Важко опустилась навпроти.
— Нарешті! Доню, я так сумувала за тобою, — вона простягла до мене руку — а я відсторонилась. Щось в мені досі не вірило що це вона.
— Чому? — на мене подивились нерозуміючи. — Чому ти мене покинула?
Енея нервово перебирала власні пальці ховаючи погляд. Ця дія була така знайома. Така моя. Виявляється — ні, її.
— Даринко, сонечко, — мене знову спробували взяти за руку. — Ти ельф. Як я могла прирікати твоє життя серед тих хто навіть не схожий на тебе?
— Це все?— голос зірвався на писк.
— Ні. І твоя магія...
— Така сама як і твоя! Я некромантка.
Жінка була здивована. Просто сиділа з відкритим ротом і більше не знала що сказати.
— Але в тебе з народження проявились цілительські здібності. Як?
— Після того як ти мене кинула я замкнулась у собі. Потім з'явилась мачуха і наш пес Чачо. Пам'ятаєш Чачо? — вона кивнула головою. — Вона прийшла — а він помер від туги за домом.
— Ти його підняла?
Моє тіло само скрутилось. Плечі опустились як і голова. Очі в підлогу. І вже я нервово перебирала пальці.
— Так.
— Люба! Мені так шкода що мене не було поряд, — з маминих очей знову текли сльози. — Сонечко, я йшла за своїм народом у невідоме. Всі ми були проти того щоб схилитися перед драконами. Твій батько на той час вже виторговував місце — безпечне місце у Шактарі, — мою руку все-таки схопили. — Вже коли нас прийняли я почала шукати можливості тебе забрати. Але їх не було.
— Почалась війна між демонами і драконами?
— Так. Пробитися до тебе не було можливості. І навіть якби і потрапила у серце Шактара — як би ми його покинули?
Тут і зараз її слова були досить вагомі. Але біль не відступав.
— Ти просто могла взяти мене з собою! Просто забрати! Ти не уявляєш як мені було зле! Як я плакала, кликала тебе ночами, — це вже був крик. На нас дивились — але мені було байдуже. — Я більше не хочу розмовляти — на цьому все!
— Стій! Я знаю. Знаю що ти не пробачиш ось так. Але ось, — вона вклала у мої руки листа. — Там номер мого артефакту! Будь що, будь-яка допомога — все що завгодно. Будь ласка.
Листа взяла. Я залишила її в сльозах — але й сама пішла не краща.
До подруги вийшла як під гіпнозом. Сльози застилали дорогу. Почуття були розбиті. Я була розбита.
— Дара! — мене обійняли. Знайомий запах троянди.
— Таяно — я хочу додому.
Без жодних питань мене підхопили під руки і ми рушили додому. До академії яка стала мені ним.
Коли я нарешті опинилась у себе — змогла забратись у своє улюблене крісло прямо з ногами. Обійняла себе сама щоб нарешті відчути всю ту бурю емоцій що підіймалась у мені за сьогодні.
Мама. Вона майже не змінилась. Відчуття її руки досі були на моєму лікті. Подивилась на листа. Він вже був мокрий від сліз що впали на нього. Тремтячими руками розгорнула папір.
"Доню! Я ще не знаю як склалася наша розмова. Але чомусь впевнена що ти мене не пробачиш. І я розумію чому. Швидше за все тобі боляче і зараз ти плачеш. Моє серце розривається від болю. Повір — я не бажала нашої розлуки! Не минуло жодного дня без згадки про тебе. Стільки років минуло — але ти досі частина мене! Я люблю тебе. Якщо тобі колись буде потрібна допомога — напиши. Пам'ятай що я завжди поряд."
Розпач, сльози. Дуже довго не могла прийти до нормального стану. Було відчуття ніби болить усе — усе що всередині. Навіщо лише читала.
Але чомусь спалити клятого листа теж не виходило.
Вночі мене чекав неспокійний сон. Підсвідомість підкидала уривки спогадів з мамою, перекручуючи їх на свій лад. Хотілося кричати від болю. Натомість я тихо вила у подушку.
Сонячний ранок настав швидко. Ніч забрала із собою лише темряву — а ранок зустрів мене розбитою, але точно не зламаною. Попереду чекало життя, і я не могла дозволити минулому щоразу руйнувати моє майбутнє.
Я підвелась і мовчки пішла до ванної — залишивши позаду мокру подушку й зім'ятий аркуш паперу.
Пізніше я обов'язково сховаю його до шухляди. І ще довго не наважуватимусь дістати знову.