Розділ 14

— Що ти тут забув?
Після милого вітання ректор по-дружньому запропонував нам залишитись удвох для розмови. І пішов. Просто залишив мене з цим...
— Тебе, — застигла від почутого. — Час тобі дізнатися про що домовляються наші батьки, — сівши на диван, я питливо дивилась на співрозмовника. — Ти вже майже моя наречена, — злорадно проінформував Елінтей, а я вкотре витріщила очі.
— Цього не може бути! — підскочила і почала швидко міряти кроками кабінет. — Батько обіцяв що я вільна. Варто було лише завершити навчання! Я сама по собі! Він не може так вчинити!
Хлопець спокійно продовжував стояти на місці.
— Вже готові документи. Я приїхав бо просто не можу їм довести що ми як чоловік і дружина — це тихий жах.
— Яка ціль? — він нерозуміючи подивився на мене. — Не роби вигляд що нічого не знаєш! — підійшла ближче, втрачаючи контроль над власним голосом. — Яка ціль нашого шлюбу?
Рука сама полізла у внутрішню кишеню спідниці. Але зараз там порожньо. Амулет мені не потрібен. Впораюсь!
— З чого ти вирішила що мене посвятили в плани?
Взяла себе до рук і посміхнулась хлопцю.
— Татусів улюбленець! Алмаз і надія ельфійського народу — ти просто зобов'язаний знати яке майбутнє готують для тебе! — досі тримаю губи у цій ніби то милій посмішці, не зводячи очей з Лінера.
— Ну що? Думаєш я просто візьму і щось зроблю без жодної інформації? — швиденько похлопала віями, пародіюючи дурепу.
— Схоже не на ту з ким ти мене сплутав, — хлопець відійшов на кілька кроків. Ніби не впізнав.
— Взагалі — твоя реакція несподівана, — зробила крок до нього.
— А чого ти очікувала? Що я злякаюсь і втечу? Ні — такого не буде. Я не збираюся кидати навчання і улюблену роботу невідомо через що! — підійшов впритул, намагаючись натиснути авторитетом і зростом.
— Стала сміливою? — Ель схилився до мого обличчя і гидко посміхнувся своєю фірмовою посмішкою з білосніжними зубами. Саме з такою він змінював дівчат у своєму ліжку. — Уже готова стати моєю? — імітуючи інтимність прошепотів прямо у моє вухо. Всередині все перевернулось лише від думки про це.
— Ні! Ніколи! Але я готова поборотися за власні права, — злість нікуди не ділась — я продовжувала триматись за неї, показуючи її поглядом.
Елінтей відійшов. Довго я бачила лише спину. Видно йому потрібен час на роздуми. Він не готовий був до такої розмови. І хто винен? Сам приїхав.
— Ну і? Ти привіз важливу інформацію. Зараз ми стаємо або союзниками в боротьбі з батьками, або...
Не встигла закінчити — як на мене поглянули з раніше небаченим мною поглядом. Ніби він не знає що від мене очікувати. Злякався? Мене? Невже?
— Або? Мені вже цікаво що ти думаєш робити.
— Або ми вороги! Але можеш бути впевнений — подружжям нам не бути.
Хлопець знову наблизився і вже посміхаючись відповів:
— Ти знаєш — хм, я був неправий. Хто зна. Може ми таки станемо непоганою парою.
— Та ні. Так швидко приходять лише погані думки, — ми продовжили боротися поглядом.
— Наше одруження допоможе спровокувати ельфів на повстання. Ми повинні стати символом, — він вкотре шокував мене, вибиваючи ґрунт з-під ніг.
— Дякую за інформацію. Ще чимось бажаєш поділитися? — я зробила кам'яне обличчя, ховаючи будь-які емоції.
Хлопець хмикнув. Взяв плащ і вже в дверях з напівпосмішкою повернувся до мене.
— До побачення, леді Лістрет. З нетерпінням чекатиму нашої зустрічі.
Він пішов — а я на ватяних ногах змучено впала у крісло. Він явно знав більше. Це була лише крихта інформації. Потрібно придумати як правильно використати її у своїх цілях.
Далі день пішов шкереберть. Думки скакали і не бажали збиратись докупи. Куратор помітила і відпустила посеред пари.
— Тобі варто зібратись, — і вказала рукою на вихід. — Зустрінемось після вихідних. Вдалого балу.
На цій ноті закінчився мій робочий тиждень. Лише увечері я нарешті зайняла своє крісло-гойдалку з теплим какао в руках. Саме час обміркувати як вирішити проблему. Погляд впав на горизонт за вікном. Сонце повільно ховалось за тренувальним стадіоном — я ж нарешті склала свій хаос у голові в чіткий план.
Що ми маємо? Батько з радником знову намагаються втілити свої амбіції. Колись він вже намагався підняти повстання — але вчасно відійшов убік. Та й стратегія була так собі. Плюс усі наші понесли великі втрати, змінили місце проживання і просто не були готові воювати на два фронти. На той час йшла велика війна. І після розгрому Лейтіни наші йшли на демонів разом з драконами. Ельфи не бажали визнати владу короля який програв.
Що ми маємо зараз? Швидше за все стара аристократія бажає повернути свої позиції. Мирний договір тому чудово сприяє — адже він зв'язав по руках кожну державу, — закусила губу. — Кожну окрім тих що були за завісою і нас. Адже ми програли — і ельфи та дроу в договорах звичайні громадяни за яких несуть відповідальність інші.
Всидіти було важко і я підвелась на ноги.
— Отже ми починаємо війну — але інші держави триматимуться осторонь, адже для них це громадянське повстання. А за новим законом у внутрішні справи країни ніхто не має права втручатися, — згадались ще деякі правки. — Кожна держава сама контролює внутрішні конфлікти і лише за напад на іншу країну держави можуть підняти армію.
Прикрила очі що вже пекли від напруги.
— Я і молодий лорд — символи.
Пригадались слова Лінера: "Ми станемо символом." Король який програв не може бути провідником у світле майбутнє. Наш народ вірить у різні забобони. А от принцеса — символ минулого, символ об'єднання народу — зовсім інший варіант. Ще й якщо в додачу іде той хто зміг гарно влаштуватись поруч з драконами!
Що ж — варто діяти. І я знаю хто допоможе. Прямо у нічній сорочці побігла до дверей. Несподівано — за ними стояв саме той до кого я збиралась.
— Несподівано, — видав дракон із занесеною рукою. — Куди зібралась?
Несподівано для себе відчула злість.
— А яке тобі діло? Я вільна і можу йти куди захочу і коли захочу!
Рен посміхнувся — так мило, по-дитячому.
— Та я не контролюю. Просто хвилююсь після недавніх подій, — я розгубилась і чомусь зашарілась. — Я у справі, — почав дракон.
— Справді? Я теж, — наші погляди зустрілись — і якось само вийшло що хлопець став ближчим до мене на кілька кроків. І що образливо — навіть не відчув супротиву.
Клац. За ним зачинились двері. Темрява з однією лампою створювали магічну атмосферу. А ми ніяк не могли розвести погляди.
— Я... — Рен підніс руку, знову взявши моє обличчя у великі шорсткі пальці. Тепло розлилось всередині.
— Так, я теж, — думки розбіглись щойно він схилився ближче. Відчуття подиху на моїх губах змушувало забути про все. Мить — і відчуття змінились. Подих змінився легким теплим дотиком губ. Теренз поцілував. Без напору. В будь-який момент я могла просто відійти і розірвати поцілунок. Але тілом бігли приємні мурашки розносячи за собою тепло і насолоду.
— Сніжок, — прошепотів у губи Рен.
І я згадала. Згадала навіщо йшла до нього.