Розділ 13

   Декілька днів були напруженими. Довелося побігати з документами по академії. Але кожного ранку мене очікував маленький подарунок у вигляді букету фіалок. Темно-золота картка мала напис: "Доброго ранку, сніжок." Так мене називав лише нестерпний дракон який не бажав покидати моїх думок.
 Цього разу в куратори мені дісталась відьма — вона була непоганим практиком хоч і мала зловредний характер. Але я то знаю як знайти підхід до цих сестер в гострім капелюсі. А після того як вона дізналась що я знайома з тією самою Селестією — мене швидко записали в подруги. Життя нарешті дало можливість відпочити.
   Бадьорим кроком прямувала до Вільяма — залишився один підпис з його боку і все. Ми вільні від будь-якого спілкування. Чомусь цей факт піднімав мій настрій. Навіть думка про загублену дружбу більше не засмучувала. Зараз прийшло розуміння що Віл не мав наміру бути мені товаришем.
 Двері відчинила навіть без стуку. Чоловік сидів над курсовими завданнями і явно не очікував гостей.
— Дарино? Радий бачити. Зачекай будь ласка — буквально кілька хвилин і я весь у твоєму розпорядженні.
Моя посмішка на відміну від чоловічої  була натягненою. Не хотілося затримуватися поряд.
  Раніше нам було комфортно удвох — але зараз від професора віяло напругою, тому його гра у "ніби то нічого не сталося" виглядала дивною. Але вибору не було. Сіла за першу парту і як порядна студентка мрійливо вдивлялась у небо за вікном. Кілька хвилин на мене не звертали уваги — продовжуючи гортати курсові, поки мої думки не віднесли мене далеко з аудиторії.
  Промінчики сонця стрибали по обличчю зігріваючи своїм теплом.  Згадалось як мене зігрівала рука Рена — так само ніжно проводячи по щоці.
— Я закінчив! — спогад безслідно розтанув, залишилась лише розгубленість. Навіщо лише згадала? — Можемо поспілкуватися, — професор підвівся перейшовши до парти ближче. Чомусь це мені не сподобалось.
— Я за підписом, — провела чітку межу між нами, всунувши у його руки документ.
Посмішка на обличчі Вільяма стала менш помітною. Але він досі намагався бути привітним. Ось тільки навіщо?
— Що ж — зараз усе підпишу, — і він справді взяв лист до рук і поставив обережний підпис. — Задоволена?
Кивнула головою на знак згоди і простягла руку вхопивши лист. З другого боку його досі міцно тримали.
— Як тобі твій новий куратор? — було помітно по погляду що так просто документ не віддадуть.
— Я не розумію навіщо ти намагаєшся продовжити наше спілкування.
Тепер на мене дивився суворий професор зі зведеними бровами.
— Навіщо? — злісно виплюнув співрозмовник. — Можливо тому що ми могли б спочатку хоча б спробувати повернути дружні стосунки?
— І ти і я чудово розуміємо що це неможливо! Межу дружби було пройдено тоді коли ти сам зізнався у почуттях!
— Ти права — було зарано, — чоловік різко обхопив мене за плечі. — Що я зробив не так? — на чолі пульсувала жилка. — Чому відмовила — чому не дала навіть можливості?!
Вільям був на відстані одного подиху, силоміць тримаючи мене на місці.
— Що не так? Та ти сам все вирішуєш! Сам знаєш як краще! Тобі просто потрібна лялька яка буде вчасно кивати головою — а не дівчина! — кричала вириваючись з його рук. — Я не готова бути вічною дурепою яка сліпо слідуватиме за чоловіком!
Мене відпустили, відійшовши на крок.
— Я не впізнаю тебе. Ти змінилась, — скануючий погляд  видавав його шок та паніку. — Не розумію — коли ти встигла стати такою?
Я скептично подивилась на професора — а той запустив руки у своє волосся, роблячи з завжди ідеальної зачіски хаос.
— Завжди була такою. Просто ти цього не помічав, або не бажав помітити.
— Ні! Я знаю тиху спокійну дівчину — вона й мухи не образить, — він знову спробував наблизитись, а я виставила між нами руку.
— Досить! Вже давно зрозуміло що ми різні. Зрозуміло що ти мене не знаєш і навіть не намагався пізнати. Давай припинимо цю безглузду розмову і просто мирно розійдемось?
— Ні! Я...
Скрипнули двері. До кабінету увійшов студент.
— Леді Лістрет? Нарешті я вас знайшов! Вас викликає ректор.
У мене сталося дежавю. Не так давно нас з Теренцем перервали схожим методом. І тут — знову ректор. Тільки тепер я відчуваю вдячність, а не роздратування.
— Вже йду.
Вільям відступив — йому довелося змиритися. Розмова завершена, а нової я не планую допускати.
Довгі коридори до кабінету дали змогу заспокоїтись і взяти себе до рук. Хоча до того що мене чекало — підготуватися було неможливо.
Минувши привітну Нінель я переступила поріг керівництва.
— Вітаю, Дарино. У вас тут гість.
На невеликому диванчику сидів чоловік з минулого і мій особистий кошмар. Він спокійно встав і підійшов з наміром обійняти.
Спокійні кроки на зустріч, як і тепла посмішка були неочікуваними.
— Вітаю, Даро, — обіймаючи сказав Елінтей Лінер.
І я завмерла від шоку у давно знайомих руках.