Розділ 13

   Тиша у кімнаті була густою. Серце каменем застигло, не бажаючи працювати. Думки гуділи мов бджолиний рій. Він — син того хто загинув від рук мого батька. А я? Я для нього донька вбивці. Навіщо рятував, навіщо був поряд...
— Бачу у тебе занадто багато питань, — нерозуміючи поглянула на дракона.
— Чому ми досі спілкуємось? Чому рятуєш і допомагаєш? Я дочка того хто прирік твою сім'ю!
— А я племінник того хто перетворив твою країну на попіл! — грудний голос звучав незвично.
Сльози беззвучно одна за одною капали по щоках. Щось останнім часом я стала занадто сентиментальною. Стерла долонями вологу.
— В нас ніколи не було шансу на спільне майбутнє! — голова важко впала в руки.
Як тут я відчула легкі та ніжні рухи. Мене обережно підняли — а потім Теренз неспішно всівся на те саме крісло, обережно гладячи моє волосся.
— Спершу мав таку ж думку, — шепіт Теренза лоскотав моє вухо. Я досі тримала обличчя сховане у долонях. Не хотілося бачити його розчарування. Було добре. В його обіймах затишно і спокійно, а тембр голосу діяв мов гіпноз.
— Зараз щось змінилося? — очі досі були закриті, але я відчувала його посмішку. Хлопець ледь відчутно провів губами по вусі — невідомі мурашки пустилися в танок по всьому тілу, розсіюючи напругу.
— Так. Жодна корона не варта нашого щастя, — ледь чутно прошепотіли його вуста.
— Нашого? — не вірячи, підвела на нього погляд.
— Так, — він схилявся все ближче. А я танула у золотій лавині погляду дракона. Відчувала його подих на своїх губах, кінчики пальців на щоці, руку що безсоромно спускалась по спині. Серце закалатало. Думки розтанули у вогні очей. Страх безслідно зник, забираючи з собою всі розумні доводи чому нам не варто бути разом. Тут і зараз були лише ми.
Ось зараз.
Так хвилююче — що серце хоче вискочити з грудей. Несвідомо нахилила голову притискаючись до його долоні сильніше. Шорсткі пальці в ту ж мить ніжно погладили у відповідь.
— Терензе! — Гучний голос Кременя пролунав невідомо звідки.
Дракон заплющив очі відхиливши тіло на спинку крісла.
— Тебе викликає ректор! —
  Я здригнулась усім тілом, прийшовши до тями — і зіскочила з теплих рук, відчуваючи як мене затопив сором.
— Стій тут, — посміхаючись перервав мене Рен. — Не маю планів його пускати.
Він спокійно відчинив двері і став у проході.
— Дякую за інформацію, куратор. Скоро буду, — і просто зачинив двері. Схоже в них панібратські стосунки. Приклала руки до червоних щік — і нарешті зрозуміла що мало не накоїла.
— Я... — почав було дракон, але не встиг закінчити.
— Це була помилка! З самого початку ти був правий. Нам варто триматися осторонь, — тоді спробувала вийти з кімнати Рена. Але він стояв загороджуючи двері, ще й склав руки на грудях.
— Цього разу не втечеш! Думаєш — раз я зміг переступити минуле, у тебе не вийде? Ми обоє знаємо що нас тягне одне до одного. У тебе не буде можливості заперечити.
— Ти не можеш знати.
— Ні, можу! — він мало не закричав у відповідь. — Скільки разів я тікав, скільки заперечував. Це не може продовжуватися вічно!
— Ти тікав? Та ти ховався від правди! Чому не розповів — приховав? На що розраховував? — злість в мені росла. Більше я не та ельфійка що буде мовчати! — Можливо просто хотів використати?
— Мовчав? Та я боявся що ти і не подивишся у мій бік! — після крику у відповідь хлопець відступив убік. — Йди. На сьогодні досить.
На нього чекає ректор. Як лише могла забути. Мовчки обійшла дракона стороною, ледь зачепивши його за плече.
— Знай — якщо буде вибір між тобою і помстою, я оберу тебе, — тихо і впевнено він вкотре вибив мене із сідла.
Я йшла і відчувала як болить душа. Все моє єство рвало навпіл. Дім, сім'я, минуле і цей нестерпний Теренз. Навіщо доля переплела наші дороги.
Теренз Альмар
Вона пішла. З силою запустив кулак у стіну.
Дурень!
Які б емоції не брали верх — довелося вкотре заганяти це все глибше у себе і з посмішкою йти до кабінету ректора.
  А там на мене чекало ще більше розчарування. Нас перервали лише через якісь тренування. Майже відразу мій план з новачками прийшов у дію — і так само швидко приніс чудові результати.
— Просто не знаю як тобі віддячити, — розписався пан Керт у своєму кабінеті.
— Я знаю! — ідея прийшла швидко. Як завжди. — Я хочу підготувати банкетний зал.
Керівник був у прострації.
— Зазвичай я подібне доручаю тим хто встиг провинитися.
— Цього року це буду я і пані Лістрет!
Чоловік оціночним поглядом пройшовся по мені.
— Мені варто хвилюватися?
Я присів на стілець.
— Ми просто посварились і я хочу влаштувати їй сюрприз. Зможете допомогти?
Мене зрозуміли і швидко погодились. Ідучи на пошту з листом дядькові, вже будував план нашого примирення.
Лист дядькові був коротким. Не маю звички ходити довкола.
"Шейне. Мені потрібна твоя порада щодо одного питання. Не державного — особистого. Приїдь якщо можеш. Тут скоро буде бал. Використай як привід."
Відправив і пішов на полігон. Думки не давали спокою навіть під час пробіжки.
П'ять кіл. Десять. П'ятнадцять.
Батько загинув коли мені було сім. Але я досі пам'ятаю його впевнений голос. Їхні теплі стосунки з мамою. Останній родинний вечір — у який було зроблено те фото. Не зважаючи на війну батько полишив все через погане самопочуття мами. Вона хотіла на природу. Її мрія була така проста — звичайний сімейний вечір з пікніком біля річки. Ми весело купались, мама весь час поправляла моє волосся, батько катав мене на спині — а я уявляв що вже дорослий дракон у польоті. Король здійснив мрію коханої — а на ранок помер від підлої стріли у спину. Мама не витримала такого удару і забрала власне життя.
Дядько зайняв місце короля. Тієї ж ночі спалив Лейтіну до попелу. Зараз я розумію що це була помста — але тоді в мені жив страх. А раптом він не повернеться? Повернувся. Приніс перемогу — але Шейн більше не був добродушним вічноусміхненим шалапаєм. Новий король віддав мене вдові яка втратила корону, чоловіка і сина. На шістнадцятий день народження дядько вперше згадав батька. Коротко. А в кінці я отримав ім'я — Лістрет.
     Того ж дня я зустрів Дару. З букетом у руках і очима повними сонця.
  Зупинився посеред полігону. Зігнувся навпіл спираючись на коліна. Приклав руку до нагрудної кишені. Там була стрічка з букету який дівчина викинула тікаючи від мене. Час від часу саме вона давала мені сили рухатися далі.
Доля має дивний гумор.
          Дарина Лістрет
   Я не пам'ятаю як дійшла до своєї кімнати. Просто опинилась на ліжку — і дивилась у стелю.
"Якщо буде вибір між тобою і помстою — я оберу тебе."
Одне речення. І все що я будувала роками — стіни, відстань, байдужість — розсипалось як картковий будиночок.
Перевернулась на бік і притиснула коліна до грудей. Амулет лежав на тумбі. Я навіть не потягнулась до нього.
    Вперше за довгий час не хотілось ховатись за холодним каменем. Було щось інше — тепле і незрозуміле. Те саме відчуття що залишають його руки у волоссі.