Розділ 10

Дарина Лістрет
Зірвавшись на місці я швидко розплющила очі та з панікою обдивилась місце свого перебування. Знайома кімната, тьмяне світанкове світло, дубовий стіл і фото на ньому не дали можливості залишатись у невіданні.
Кімната Альмара. Пам'ять підкинула останній спогад — велетенський дракон що спускає вогонь. Зараз прийшла впевненість що це був Рен. Тоді я відчула страх який сидів у мені з дитинства. Ми досить довго дружили перед тим як я дізналась що Теренз дракон. І тоді це питання стало для мене гострим кутом. Або я здолаю страх — або наша дружба закінчується. Поступово у мене виходило примиритися з думкою що він друг а не ворог — і саме тоді коли я бігла до нього з букетом у руках і проханням про його перетворення, хлопець вперше мене відкинув. Я стояла опустивши квіти, а він розвернувся і пішов: "Ельфи — занепалий народ. Ви не варті навіть нашого кігтя!" — це був перший удар по мені нанесений драконом. Ні — це був перший удар від мого завжди теплого і надійного друга.
При спогаді на очі набігли сльози. Зіскочивши з ліжка я впевнено відчинила двері щоб покинути це місце — але за ними стояв Теренз. Цей погляд. Він дивився ніби все вже вирішено. Саме після такого погляду він вперше покинув мене в сльозах. Хлопець підняв руку — певно хотів витерти сльози, але швидко забрав руку собі за спину.
— Як ти себе почуваєш? — тихо, ледь чутно поставив питання Рен.
— Добре. Навіщо? — дракон нерозуміючи подивився на мене. — Навіщо ти мене врятував? Спочатку вирішуєш проблемне питання, тепер рятуєш життя. А тепер стоїш і дивишся так ніби в тобі міститься весь світ і я маю його побачити!
Я зірвалась. Десь глибоко в підсвідомості жило розуміння що мені варто дякувати. А замість цього з рота вилітають претензії та старий біль з образами. Теренз не рухався — так і продовжував тихо стояти і дивитись тим же поглядом.
— Востаннє ти так виглядав коли вперше висловив приниження у мою адресу.
— Знаю, — хрипко і коротко сказав дракон, роблячи крок у кімнату — тим самим змушуючи мене зайти назад. — По-перше думаю тобі варто заспокоїтись — ти багато пережила за цей день. По-друге я легко відповім на твоє питання. Просто не міг дозволити тобі померти! Ти важлива для мене.
На мить все тіло завмерло, а серце шалено билось заглушаючи звуки навколо — ніби ось-ось вистрибне з грудей. Це не може бути правда. Просто неможливо в це повірити!
— По-третє — настав час розкласти наше минуле! Я знаю який погляд і який вечір ти мала на увазі.
Тон був спокійний і впевнений. Так зазвичай говорять чоловіки які знають що саме хочуть від життя.
— Я пам'ятаю той вечір. Я бачив твої очі. Саме тому найбільше боявся сказати правду.
— Не хотілося чіпати минулі роки — але раз ти сам завів тему, то й у мене є що згадати! — злість і роздратування все більше брали верх наді мною. Я стомилась мовчати. Стомилась бути доброю і терплячою. Стомилась бути другорядним персонажем у власному житті! Він так спокійно згадує той вечір. З повним контролем над емоціями розповідає те в що я не можу повірити!
— Що ж. Давай почнемо з самого початку. Хто ти? — спокійно почав Рен, а я відчула настороженість.
— Дарина Лістрет.
— Глибше, — робить крок на мене зменшуючи відстань. В мені почало підніматись хвилювання.
— Ельфійка.
— Ще!
— Частково дроу, — тихо пролепетіла я.
— Далі — це ще не кінець, — хлопець навис наді мною велетенською горою, скорочуючи відстань між нами. Але на диво я не відчувала загрози. Колись Теренз відштовхував мене. Тепер же ніби навпаки — не дозволяв сховатися від правди.
— Я не знаю що ти хочеш почути.
Він мовчки вдивлявся мені у душу — і я зрозуміла.
Він знає хто я.
Набравши в легені більше повітря, гордо скинула підборіддя:
— Я Дарина Статлі де Лістрет, принцеса занепалої Лейтіни!
Не пам'ятаю дня коли вимовляла своє повне ім'я і минулий статус. Я досі тримала голову високо — але всередині був буревій емоцій який змушував відчути слабкість у власних силах. А Теренз пройшов мимо мене і взяв до рук фотокартку з батьками.
— Подивись і скажи — ти знаєш хто тут зображений?
Я знову уважно дивилась саме на чоловіка.
— Він здається мені знайомим, але я не розумію чому і звідки, — тикаючи пальцем у картинку розгублено пролепетіла. Чомусь ця розмова забирала багато сил.
— Це мій батько. Ти готова дізнатись ким він був?
Маленькі здогадки мимоволі пробивались у мою голову — але це категорично мені не подобалось.
— Ні, я не готова зараз до цієї розмови! Я хочу подумати і отямитись після всього, — в повній розгубленості я відступала маленькими кроками до дверей.
— Я відпущу тебе і дам час. Але ми закінчимо цю розмову. Рано чи пізно ти будеш готова вислухати правду. Годі тікати від неї.
Лише кивком голови дала зрозуміти що згодна — і швидко покинула чужу територію, перебігаючи до себе.
   У кімнаті довелось набрати повну ванну води. Це добре розслабить після стресу. Занурившись у піну обмірковувала свою ситуацію. Знову просто втекла. Я чудово розуміла що проблема залишається і її не можна залишити ось так. Важко було довіритися Терензу. Зараз частина мене розуміє що він прагне пояснити мені такі часті зміни. Але чи готова я це почути — чи готова знову повірити? Це питання набатом билось у голові. Холодний розум твердив що ні — більше так не можна! А серце билось фразою: "Ти важлива для мене." Тиха фраза Альмара повернула мене у забуті почуття. Забуті? Видно вони були лише задавлені моїм болем та гордістю! І саме це розуміння змушує боятися наслідків завершення розмови.
Якщо пояснень буде замало? А що якщо ні? Чи пробачу коли зрозумію що вчинила б так само? Я занурилась у воду з головою. Зараз варто просто дати собі пережити ці емоції.
На відпочинок у мене було мало часу — кілька годин не більше. Сонце невпинно рухалось угору, а отже час іти на заняття.
    Я мало не стогнала від розуміння що там мене чекає Вільям якому я відмовила перед вихідними. Як мене дістали ці проблеми. Навіщо дала йому надію та зіпсувала гарну дружбу? Не варто було навіть починати. Сподіваюся куратору вистачить витримки забути нашу невдалу інтрижку. По факту нічого навіть не встигло початися. Зібралась з духом і попрямувала на роботу. На крайній випадок попрошу ректора замінити куратора — зрештою я теж хочу спокою.
В аудиторії було спокійно. Студенти ще не встигли прибігти. Лише Вілю щось спокійно писав за столом.
— Доброго ранку, професоре, — спокійним і діловим тоном привіталась. Зараз від його поведінки та рішення я зможу зрозуміти чи вийде далі працювати удвох.
— Вітаю, Даро, — спокійно відповів чоловік знімаючи окуляри. — Не варто починати спочатку через маленькі непорозуміння.
— Непорозуміння? — він встав і заховав руки за спину.
— Я поспішив. А ще можливо був неправий. Загалом багато думав щодо твоїх слів та аналізував поведінку, — мені залишилось лише терпляче чекати закінчення цієї розмови. — Припустимо що я невірно себе вів і взагалі...
— Ми починаємо даремну розмову! — не витримала і перервала монолог.
Вільям розгубився. Думаю зараз його дивує моя рішучість. Зазвичай моя поведінка була іншою. Давно варто було змінитись і почати по-новому цінувати близьких і себе.
— Не думаю. Ти подобаєшся мені — тому я хочу показати свої почуття. Можливо завоювати твої, — він спробував натиснути і вирішити питання сам.
— Не варто витрачати час. У мене немає симпатії до вас. Я сплутала теплі дружні стосунки з чимось більшим. Розумію що завдала неприємних відчуттів — тому прошу пробачення. Але зараз можу запропонувати вам лише свою дружбу.
— Можливо є маленький шанс?
— Ні, — не можна більше давати йому надію. — Дружба і ділові стосунки — це все!
Віл зніяковів, змучено потираючи обличчя обома руками. Далі деякий час було тихо. Але я вперто чекала реакції.
— Шкода що ти така категорична. Думаю на це є свої причини. Зараз я не впевнений чи готовий бачитись з тобою навіть без надії на майбутнє, — чоловік відійшов до вікна спрямовуючи свій погляд у далечінь.
— Я попрошу переводу, — запропонувала своє рішення.
— Я сам. Зараз іди до себе — у тебе вихідний. Я чув що сталося вчора увечері — тобі в будь якому випадку потрібно прийти до тями! — він нарешті повернувся до мене. — Сьогодні ж переговорю з ректором.
Я махнула головою. Вихідний — це добре. Саме він мені не завадить.
— Дарино. Я віддам кураторство — але не почуття! — він дивився рішуче із захованою десь глибоко в голосі злістю.
   Але своє слово я вже сказала. Тому мовчки пішла на свій цілком законний вихідний. Він зараз мені потрібен, а рішення Вільяма мене більше не стосуються. Нехай робить усе що побажає.