Розділ 8

Я йшла до себе у важких думках. Ніяк не могла збагнути що розвивається у голові цього дракона. То кричить, відштовхує, змушує триматись на відстані — а то кидається вирішувати мої проблеми. Адже вчора він так і вчинив. Пішов і зробив моє життя кращим. Можливо варто поговорити? Але чи це буде розумно з мого боку? Ні. Одного разу я вже чула його думку. Сьогодні я відвідала пана Керта — і він підтвердив що переводу не буде, зараз краще залишатися на своєму місці.
Моєму щастю не було межі. Хвилювало лише одне — професор Вільям. Коли він зробив крок назустріч мені як дівчині а не другу — привідкрилась та частина його характеру з якою я просто не готова миритися. Мені згадувалось як він командним тоном вирішив за нас щодо побачення, занадто зухвале і самостійне замовлення у кав'ярні. Адже мене навіть не запитали — і що образливо, він вважає що був правий, отже це повториться. Хоча це вже повторилось — вчора в ректораті. Без питань і без підтримки він знову просто сам зробив висновок, що пропозиція Керта піде мені на користь. Хоча як куратор а не чоловік міг би спробувати допомогти!
Вечір після зборів я провела у Таяни. Мені потрібна була підтримка та мудра порада. Подруга як завжди дала чітку відповідь, знайшовши вірні слова: "Роби так як відчуваєш! Інколи варто ставити себе на перше місце — бо це є твоє життя і воно в нас одне!" Коротко і розумно. В її стилі.
Сьогодні я майже весь день провела у лікарському крилі. В академії сталася бійка. Наші нові студенти з-за завіси відстоювали якісь свої права і непогано повздорили з некромантами. Останні сильно постраждали. Особливо погано виглядала одна бідолашна дівчина — Алісія. Тіло зазнало сильних травм, а так як саме вона тримала захисний купол над своєю групою — то ще й магічний резерв був майже на нулі. Головний цілитель прикріпила мене до її ліжка — тому коли Алісія нарешті, аж після обіду, прийшла до тями, я подумки аплодувала своїй маленькій перемозі.
— Як ти себе почуваєш? — турботливо поставила питання в надії на покращення майбутнього лікування.
— Все болить, але ніби жива, — заспокійливо погладила її та приклала руки до сонячного сплетіння. Саме там можна відчути магічний резерв. Порожньо. Так справа не піде — магія почне тягнути сили з і так слабкого тіла, і в такому разі я ще не один день сидітиму біля ліжка некромантки.
— Я можу покращити твоє самопочуття.
Алісія питливо дивилась у очі та очікувала у що їй це виллється. Розумниця — відразу зрозуміла що тут є якийсь підступ.
— У мене є темний дар. Я поділюся енергією. Частиною резерву — якщо простіше.
— Що це означає для мене?
Посмішка сама зайняла місце на обличчі. Яка ж вона молодець — все швидко розуміє і робить правильні висновки.
— Цю процедуру роблять рідко. І лише за згодою пацієнта. Чому? Все просто — вона болюча, але ефективна. Зараз твоя енергія йде на поповнення в першу чергу нульового резерву, але потім буде поступово відновлюватись тіло. Для нас це погано. Ти вся побита, в гематомах і з двома переломами, — її очі стали мов два колодязі. — Знеболювальна магія, — випередила я її питання.
— Якщо ви відновите малу частину мого резерву — то й зцілення тіла піде швидше? — зробила висновок дівчина.
— Ну от — ти розумниця! Сама дійшла до правильної думки!
— Я згодна! — очі Алісії горіли рішучим вогнем і я тут же приступила до процедури.
Все минуло добре. Резерв засвоївся, дівчина перетерпіла біль і заснула. Я просканувала її стан і нарешті заспокоїлась. Тепер їй нічого не загрожує і скоро у неї все буде гаразд. На цьому моя зміна була завершена.
Я тихо йшла у напрямку гуртожитку і міркувала про завтрашній день. Субота. Вілю чекатиме на побачення — а я зовсім не бажаю нікуди з ним йти. Обміркувавши ситуацію з різних боків вирішила більше не терпіти. Знайшла кімнату куратора і постукала у двері.
— Дарина? — здивувався чоловік побачивши мене. Вільям був у легкому халаті, на ногах тапочки, а борода в піні. Видно я відірвала його від банних справ. Ну нічого — я швиденько.
— Вітаю, професоре, — по-діловому почала розмову. — Я хотіла попередити. Плани на завтра змінились і тому у мене не вийде прийти до вас на побачення.
— Ммм, тоді можливо неділя? — розгублено знайшов компроміс. Я лише похитала головою.
— Думаю нам варто зупинитися і залишити дружні відносини.
— Що? Але чому?
— Ми не підходимо одне одному як пара, — вперше за довгий час відстояла свою думку.
— А от я впевнений що ти не права! Ми чудова пара, тому що...
— От саме тому ми і жахлива пара! — перебила тираду. — Ти завжди впевнений що знаєш краще і зовсім не хочеш чути те що говорю я! Більше я не дозволю нікому керувати своїм життям! Нам з вами не по дорозі. Вибачте за примарну надію — сподіваюся ми зможемо залишитися друзями.
Вільям завмер від шоку, а я не стала чекати поки він прийде до тями — поспішила до себе. Мене переповнювало дивне відчуття. Ще ніколи я не поводила себе так. Не пам'ятаю коли востаннє робила вибір на свою користь. Можливо я завдала болю Вільяму — але почуття вини не було. Навпаки в мені росла впевненість що все вірно. Саме таке рішення піде на користь нам обом!
За вихідні відчуття правильного рішення мене не покинуло. Чудовий ярмарок, не менш чудова прогулянка з Таяною не дали мені сумувати.
— Шкода що у вас нічого не вийшло. Ви непогано виглядали разом, — йдучи вуличками маленького містечка підсумувала Тая після моєї розповіді.
— А мені ні скільки. Нам було цікаво як друзям та колегам — в іншому ж мене переповнював сором і дискомфорт. Ніби саме нутро кричало що ми не пара.
Подруга посміхнулась.
— Ну й ладно! Мало чоловіків на світі? Знайдеш того з ким тобі буде добре.
— Згодна. До речі — ти помітила як виросло місто за ці роки що ми тут?
— Так. Коли ми лише приїхали це була лише велика галявина у підніжжя замку. А зараз... — Дівчина розгорнула руки у широкому жесті, показуючи велику і плідну роботу всіх рас. — Просто немає слів.
— Так, тут дуже добре. А що головне — всі живуть у мирі. Нарешті ми дочекались змін.
Продовжуючи вивчати нові місця ми не переставали виражати подив і захоплення — прогулянка була чарівним завершенням вихідного дня. Завтра в кожної з нас були свої міркування і плани — тому невідомо коли наступного разу вийде пройтись ось так разом. Попереду бал. Хто зна чи вийде здійснити покупки разом.
— Я б залишилась тут жити, — тихо говорила демониця вже на підході до академії.
— Що заважає?
— Родина. Ще й у мене є певні обов'язки.
— Це реальні причини — чи ти просто не бажаєш нічого змінювати?
Таяна перевела здивований погляд на мене.
— За ці роки ти змінилась, — так само тихо і врівноважено проговорила подруга. — Дедалі сильніша і впевнена в собі! Тобі личить — продовжуй у тому ж дусі.
На цій ноті ми попрощались та розійшлись у різні боки. Щоб скоротити дорогу до гуртожитку я пішла через полігон. І це було невдале рішення.
Вже пройшовши частину дороги я почула завивання і звуки боротьби. Недовго думаючи рванула в гущу подій — можливо комусь була потрібна лікарська допомога. Там я побачила двох велетенських вовків які дерли чорного тигра.
— Ні! Негайно припиніть, і залиште студента в спокої! — я чудово розуміла що ці звірі — наші нові студенти, тому без страху підійшла ближче, аніж варто було закричавши у весь голос.
Вовки підняли голови — і це дало шанс великій киці. Одним потужним ривком він перекинув пса через себе зціпивши зуби на його горлі. Побачивши це, другий хижак завив і повернув голову у мій бік. В його очах я бачила власний смертний вирок.
Він рванув на мене — сама ж безпорадно почала тікати від нього. Але куди там — всім тілом я відчувала його наближення.
— Допоможіть! — щодуху кричала у темряву.
Тіло наповнювалось відчаєм і страхом. Серце вилітало, відчайдушно грохочучи в грудях. Невдало спіткнулась об коріння під ногами. Боляче приземлились на руки, у голову прийшла думка , що це вже кінець — я безпорадно повернулась до переслідувача. Вовк застиг перед стрибком на мене.
— Ні, будь ласка, не треба, — у відчаї благала я, виставивши руки вперед.
Тремтячими руками я намагалася магічно знайти мерця — це був єдиний спосіб вижити. Але мені банально не вистачало часу.
Вовк відштовхується від землі — і я прощаюсь з життям. Легені самі набирають повітря для останнього крику.
І саме в цю мить невідомо звідки між нами спалахує стовп вогню.
Я підняла затуманений погляд до неба і побачила дракона.
Серце пропускає удар — і свідомість покидає моє тіло, тихо тікаючи від натиску останніх подій.