Розділ 6

Розділ 6
З гордо піднятою головою я увійшла до кабінету. Сьогодні потрібно допомогти Вільяму у проведенні практичної частини заняття. Один із небагатьох днів коли я прийшла завчасно. Професор підвів погляд і завмер, повільно поїдаючи мене очима.
Недивно. Зранку перебравши весь гардероб я знайшла сукню яку мені подарувала тітка. Чорна з білими ажурними вставками. Сукня щільно охопила моє тіло — в неї був лише один рукав, друге плече було оголене, лише частково прикрите білими шовковими нитками.
— Ви чарівно виглядаєте, леді Лістрет, — здавленим голосом сказав Вільям, розтягуючи шийний платок.
— Вельми вдячна за комплімент, лорде Рейк, — відповіла я, присівши в легкому реверансі. — Що в нас сьогодні за планом уроку? — підійшла ближче до куратора.
— А яка різниця? — чоловік підвівся і підійшов ближче. — Давайте зробимо так, — його голос став тихішим з ледь помітною хриплою ноткою, — ви трохи відпочинете під час пари. А потім ми підемо на спільний сніданок у маленький кафетерій, — ще крок — і професор схиляє свою голову так що наші очі зустрічаються на одному рівні. Нас розділяє один подих.
— Ммм, навіть не знаю, — голос сам став більш ігривим. — Ви працюєте і мені не варто відволікати вас від власних обов'язків.
— Гарним леді інколи потрібно більше відпочивати, — невимушено, ледь відчутно, кісточки рук професора пройшлись по моїй щоці. — Тим більше ви, пані, ходите в боржниках, — Вільям нахиляється ще нижче і шепоче вже біля самого вуха. — Вчора я так і не зміг дочекатися чарівної ельфійки для спільного заняття — тому можливо вона погодиться на маленьку компенсацію?
— Мені здається чи ви кличете мене на побачення? — від його подиху побігли мурашки. Від вуха до кінчиків пальців.
— Ні, побачення у нас буде у вихідний. Неспішне і затишне, — він відхиляється і проводить рукою вже більш впевнено — щоки, скули. Я ледь помітно здригнулась у його руках. Професор помітив — забрав руки собі за спину. — Яка буде відповідь?
Я замислилась. Рівно мить — і в моїй голові сплив образ дракона. Його марення і напружений голос, я згадала відчуття його руки на волоссі. Ніжність у золотому погляді, а потім змучені очі: "Я хочу щоб ти мене ненавиділа." Чомусь цей спогад болісно мов голкою проколов моє серце. Невже я не зможу без нього?
Невже один дракон здатен перекреслити все моє життя?
Ні.
Я Дарина Лістрет. Я пережила зраду матері. Витримала холод батька. Навчилась підніматися щоразу коли мене ламали. І якийсь дракон точно не стане причиною через яку я відмовлюся від власного щастя!
— Я чекатиму вас з кавою в обговореному місці, — рішуче і з посмішкою порадувала куратора, розвернулась і плавною ходою пішла до виходу.
Лише коли двері зачинились за спиною я зрозуміла що весь цей час стискала кулаки. Здавалося я щойно погодилась не на сніданок — а на спробу почати все спочатку.
Взявши з собою книгу я пішла на пошуки кафетерію. Останнім часом наша академія набирає популярність і невпинно розвиває всі галузі — навчання і відпочинок ідуть як брати нога в ногу. Наш ректор це розуміє — тому всіляко сприяє позакласній діяльності. Цю кав'ярню наприклад відкрила наша викладачка історії пані Раїса. Чудова жінка — яка винахідлива і пробивна! Кремінь, а не жінка. До речі — як би смішно не звучало — але вона і є дружина нашого викладача фізичної та бойової культури. Кремінь — це його особисте прізвисько яке студенти придумали з першого дня знайомства. Наш курс придумав, ніхто не сперечався — і якось дружньо почали його використовувати у повсякденному житті. Навіть ректор вже давно про нього знає.
Смачна кава і цікава книга швидко підняли настрій. Цього разу це був звичайний любовний роман. Якось хотілось би відчути все те що описує героїня — любов, підтримку. Бачити як коханий безапеляційно завойовує твоє серце і йде заради цього на все. Але на жаль у житті таке трапляється нечасто. Рідко кому щастить знайти взаємні почуття, а про чоловіка готового змінюватись заради коханої — годі й говорити. Таких певно просто не існує.
Хоча ні. Один приклад я все ж знала. З нас трьох лише Селестія з першого разу знайшла і взаємні почуття, і любов за яку варто боротися. Та й Рейдгар не відступив.
— Радий що на цей раз ти прийшла, — я так сильно зачиталась що навіть не помітила як минув час і професор знайшов мій маленький столик біля вікна схований за білою декоративною колоною.
— Ой, вітаю, Вілю, — ми давно домовились що на самоті спілкування має бути вільним і зручним. Якось сидячи за книгами обом набридло вдавати і розшаркуватись — тоді Вільям запропонував поза робочим часом уникати професійного спілкування і просто отримувати задоволення від нього. — Час пробіг так швидко! Дякую тобі за можливість позапланового відпочинку, — посміхаючись відповіла на репліку чоловіка.
Чомусь було важко уявити про що зараз варто поговорити. Зазвичай теми знаходяться самі — але зараз заважає сором. Він сів навпроти мене і рукою покликав офіціанта. Ця кав'ярня не лише гарне місце для відпочинку — а й маленька можливість для студентів підзаробити. Насправді мало хто цього потребує — адже навчаються тут зазвичай магічно сильні створіння. Але скрізь є винятки.
— Нам будь ласка овочевий суп, кілька кексів і трав'яний чай.
Мені стало не по собі. Мене здивувала така швидкість замовлення — я навіть не встигла нічого сказати як він вже все вирішив.
— Я б...
— Це все, чекаємо на їжу. Дякую, — Вільям захлопнув меню та відпустив офіціанта.
А я чомусь відчула легку образу і дискомфорт. Адже мене навіть не спитали — зробили замовлення ніби малій дитині. Хоча можливо я перебільшую — це може бути такий собі прояв піклування.
— Чим була зайнята вчора увечері? — чоловік сперся на спинку стільця маючи вигляд задоволеного життям.
А я задумалась. Чим була зайнята? Та це майже пряме питання — через яку причину могла забути про нашу зустріч? В голові відразу спалахнула ця сама причина. Цікаво що він робить? Як себе почуває? О ні! З чого б це раптом. Дарино! Візьми себе в руки — тобі прямим текстом сказали триматись подалі, а тут незрозуміло чому хвилюєшся! Забути!
— Прибігла на кілька хвилин відпочити — але так сильно вимоталась у лікарському крилі що проспала майже до ранку, — я винувато потупила погляд у стіл. — Вибач що випадково порушила наші плани.
Вілю посміхнувся, після чого трохи більше розслабився. Це було видно по міміці — посмішка ширша, очі спокійніші а не допитливі. Більш вальяжна поза. Видно його і справді хвилювало це питання — в будь якому разі більше ніж показав.
— Ну я сподіваюся що більше ти не забуватимеш про мене і наші спільні плани.
Ми перекинулись ще кількома фразами як нам принесли суп. Швидко — і це добре, бо розмова ніяк не клеїлась. Вільям почав їсти, а я лише водила ложкою в супі. Страва викликала у мене огиду. Мачуха часто в дитинстві годувала мене саме овочевим супом посилаючись на його користь і важливе місце у раціоні ельфа. З тих пір минуло вже досить часу — але суп був для мене чимось огидним, настільки що я ніяк не могла змусити себе проковтнути й однієї ложки.
— Несмачно? — кавалер нарешті помітив мій настрій і задав логічне питання. Але що йому відповісти? А якщо образиться? Все ж таки це його вибір.
— Не дуже люблю овочевий суп, — все-таки наважилась м'яко подати правду.
— Як так? Даремно — тобі варто стежити за своїм раціоном. Суп важлива складова харчування. В ньому багато корисних речовин!
Мене передернуло від його слів. Це було дуже схоже на те що говорила мені мачуха.
— Ммм, і все ж таки я відмовлюсь, — рішуче відсунула суп і взяла в руки теплий чай.
— Добре — хоч мені не дуже подобається таке рішення.
На деякий час повисла незручна тиша. Ми не знали як правильно побудувати розмову після неприємного для обох інциденту.
— Дарино! — з важким зітханням почав Вільям. — Давай поговоримо прямо — не таячись.
Чомусь тіло само по собі напружилось.
— Ти мені подобаєшся. Я знаю що між нами є трішки більша ніж зазвичай прийнято різниця у віці. Але все-таки хотів би спробувати щось побудувати. Ти цікава розумна дівчина і нам добре вдвох проводити час. Тому я думаю що варто дати нам шанс. Я не наполягаю на негайній відповіді — просто поміркуй про це.
Я була здивована таким сміливим зізнанням і зовсім не розуміла як краще відреагувати на ці слова. Розгубившись я так і сиділа з витріщеними на нього очима.
— Не варто так нервувати — все добре. Я готовий почекати допоки ти обміркуєш та приймеш рішення, — з легким смішком на мою реакцію відповів Вілю.
— О, дякую. Я обов'язково поміркую над власними почуттями і над шансом для нас, — промовила я, жахливо червоніючи і опустивши погляд на власні пальці що зім'яли мою сукню.
— От і чудово! Давай тоді поки ти міркуватимеш підемо на справжнє побачення у цю суботу! — я подивилась більш уважним поглядом на свого супутника. — Можливо після нього тобі буде легше прийняти рішення.
Ніби і все логічно — але чомусь виникало відчуття ненав'язливого контролю ситуації і мене заодно. Було некомфортно.
— Навіть не знаю чи вийде, — почала тягнути з відповіддю.
— Все вийде — я дізнався. Того дня ти не чергуєш у лікарському і занять немає. Все складається ідеально! Так що йдемо?
Під його напором я здалась і лише кивнула головою. Посидівши ще трохи мене залишили саму — через наступну пару. Взяла з собою кекси і неспішно рушила додому. Мені не завадить тепла ванна. Голова просто гудить від різних думок і емоційних потрясінь. Чомусь сьогоднішній обід ніяк не бажав вписуватись у моє уявлення про Вільяма.