Розділ 5

Ранок почався не надто вдало. Сонячне проміння що пролазило до кімнати навіть крізь щільно закриті штори неприємно різало очі. Голова боліла ніби по ній товкли казанком, а в горлі розгорнулась пустеля. Абияк зібрала своє тіло докупи і вимучено пішла у душ. Саме він привів мене до тями. Ще частину наслідків вчорашнього вечора зняло зілля від Селестії — подруга наприкінці посиденьок залишила спеціально для мене. Тому згадавши її добрим словом зібралась і попрямувала в лазарет. Пані Тарн вже очікувала мене з низкою різних доручень. Оборотні знову влаштували бійку і тепер у мене кілька нових підопічних. А ще наші некроманти невдало когось підняли — тому і їх тут було кілька. Добре що хоч їх не довелось залишати в лазареті. За лікарською рутиною час збігав непомітно. Лише одна думка заважала працювати. Вчора Таяна згадувала поганий стан Теренза. Можливо варто зайти? Хоча він нахаба — який при потребі в чомусь знайшов би де це отримати!
З таким настроєм я витримала до обіду, а тоді замість того щоб піти в їдальню — якимось дивом опинилась перед дверима дракона. Зовсім невпевнена що я тут потрібна, але раптом — як цілитель я тоді припустилась помилки? Зібрала всю волю в кулак і таки постукала у двері. З того боку почулись матірні слова. Схоже гостей тут точно не чекали. Альмар ледь стояв на ногах. Його хитало з боку в бік — хлопець що було сил намагався робити вигляд що все добре.
— О, це ти! Неочікувано — чого приперлась? Чи борг забрати хочеш? — золоті очі були затуманені. А хлопець червоний ніби маків цвіт. Щось мені підказує що в цьому точно не винен голий торс з яким мене зустріли.
— У тебе жар!
— Ні, все добре — я нормально себе почуваю.
— По тобі видно наскільки нормально ти себе почуваєш, — єхидно повторюю за драконом. Не чекаючи дозволу відсунула його вбік і зайшла до кімнати. — Чому не прийшов?
— Ти заборонила, — тихо, надломленим голосом сказав Рен.
— Мало що я говорила у розпалі емоцій! Ти потребуєш допомоги цілителя!
— Я нікуди не піду! Організм дракона сильний. Впораюсь сам!
— Як ти дожив до своїх літ з таким підходом?
Та мене вже не чули. Хлопець упав на ліжко і відключився.
Добре що ця велетенська туша хоча б на ліжку — а то я б його точно туди не дотягла. Швидко принесла свою сумку з різними ліками та мензурками. Приклала руку до старої рани і просканувала стан. Отже що тут у нас — перевтома, жар, запалення. Та тут весь набір! Так і знала що цей нахаба навіть не в змозі подивитись за собою.
— Як мале дитя! — гнівно пробурмотіла собі під ніс.
— Дарино! — Рен почав марити. Таке буває під час жару, а я ще й застосувала магію намагаючись зцілити його — аби пришвидшити регенерацію тіла. — Ні, ні. Будь ласка, — він почав метушитись і це жахливо заважало. Мені ніяк не вдавалось його втримати. Щоб не перервати потік магії довелось сісти на нього зверху, втримуючи дракона всім тілом. Так — ще не зцілювала нікого в такий спосіб, влучно прокоментував мій внутрішній голос. Бурхливий потік магії все виходив з мене мов з відра, а стан хлопця ледь покращувався.
— Не йди, будь ласка. Я не винен... Так буде краще!
Я вперше прислухалась до того що він говорить і схилилась ближче до обличчя. Ця фраза точно була адресована не мені. Та від болю в його голосі ставало не по собі.
— В чому не винен? — тихо спитала Рена. Натомість отримала стогін болю.
— Так було потрібно, — і цю фразу хлопець повторяв як заведений. Доки я його заливала зіллями і збивала магією жар. Заспокоїлась лише коли він заснув — мирно і без мук. Нарешті! Сіла на ліжко поруч і важко перевела подих. Майже весь резерв пішов у дракона. Я перевела погляд на вікно і здивувалась. На вулиці була глибока ніч.
Далі обвела очима приміщення де опинилась вперше. Гарна дубова шафа — досить велика. Цікаво навіщо вона таких розмірів чоловікові? Письмовий стіл на якому був, м'яко кажучи, безлад. Стопка книг, якісь газети, листи — і одне фото. В маленькій рамці стояла молода сім'я. Жінка з таким же вогняним волоссям як у дракона — у неї була ніжна лялькова зовнішність. Я підійшла ближче і взяла фото до рук. З другого боку стояв кремезний як Рен чоловік. Батько. Дракон був його копією — ніс, ямочка при посмішці. Лише колір волосся різнився. Таке знайоме обличчя. Пам'ять смутно підкидає різні факти — але все не те. Когось цей чоловік мені нагадував — когось більш конкретного. Можливо політичний діяч? Чия ж ти дитина, Рен?
На руках чоловіка був маленький хлопчик з широкою посмішкою і сяючими золотими очима. Теренз. Він ніколи не розповідав про сім'ю. Я знала лише ті факти що й всі — живе з бабусею і дідом, має впливового дядька і точно аристократ. Дракони — скритний народ і майже ніколи не говорять про свої сім'ї. А минуле вважають пройденим і некоректним ні згадувати ні розпитувати. Все що було — те пройшло. Ось їхнє кредо. Рен був таким же.
О ні — я зовсім забула. Ми з Вільямом домовлялися про спільну вечерю. Ну що ж тепер. Завтра щось придумаю щоб загладити провину.
В теплому кріслі біля столу я ще перебирала кілька його журналів — і непомітно для себе заснула.
Теренз Альмар
Все тіло боліло. Складалось відчуття ніби мене лезом покромсали. Очі залиті свинцем не хотіли бачити світ — але я вперто і з тихим стогоном переміг, розплющивши їх. Тиша і ранкове світло — це перше що я помітив. Тоді спробував підвестись і мало не почав гарчати від болю в м'язах. Але вчасно побачив маленьку ельфійку у власному робочому кріслі. Що вона тут робить? Що встигла дізнатися? Сподіваюся хоч до шафи не лізла.
Обережно підійшов ближче до незвичної красуні. Сама вона себе такою не вважала. Але ж навіть не здогадується скількох кавалерів втратила. Ніхто не може підходити до того що дракон вважає своїм. Кляті інстинкти. Деяких я відправив прямо у руки цілителя за те що сміли йти і просити її руки у батька. Я подавив важкий подих. Вона не моя. І ніколи не повинна нею стати. Варто триматись подалі і не псувати їй життя.
Легенько простягнув руку і провів нею по білосніжному волоссі. Таке м'яке — мов бархат. Пухкі губи були трішки привідкриті ніби запрошували спробувати їхній смак. Легенько провів по них пальцем — як дівчина здригнулась і розплющила свої великі очі.
Дарина Лістрет
Ніжний дотик до губ змусив випасти з сну. Я аж ніяк не очікувала побачити Теренза так близько.
— Навіщо встав? — хлопець відсахнувся і швидко забрав руку. Ніби вірив що я її не помітила.
— Встав перевірити чи ти нічого не чіпала! Тато не навчив не чіпати чужого?
— Що? — я була збентежена. Стільки сил і магії було витрачено на цього нахабу! А він, а він... Нахаба. Необтесаний дракон. Жодної вдячності!
— Нічого — видно ельфи всі швидкі на руку! Не пхайся куди не просять.
Ледь стоїть — а галасу наробив ніби я щось вкрала! На очах виступили сльози. Але я швидко взяла себе до рук.
— Бачу драконів теж не навчають елементарної вдячності! — Рен застиг і дивився як зрадницька сльоза бігла по щоці. Підняв руку і потер переносицю, нічого не відповівши на мій випад.
— Я не хотів тебе образити, — несподівано видав цей дракон.
— Це не має значення. Хочеш чи ні — але завжди залишаєш за собою шрами.
Рен пройшовся по мені теплим поглядом.
— Ти маєш рацію. Думаю тобі варто триматись від мене подалі, — і дивиться так ніби я найдорожчий скарб в його житті. Але слова боляче вдарились у підсвідомість. Але я не могла піти просто так. Зараз мені потрібна хоча б одна відповідь.
— Навіщо ти запросив мене на бал якщо під час нього цілував іншу? Навіщо насміхався наступного дня?
Я не бачила в його очах сорому чи каяття. Але відчувала як власні емоції вибухали всередині. Рука сама потяглась у кишеню — але амулету не було. Маска тріснула і сльози падали мов град з неба. Але відвести погляд чомусь не виходило.
— Я не хочу щоб ти страждала. Тоді я бачив що наша дружба дає не ті плоди. Потрібно було щоб ти мене ненавиділа.
— Я ненавиджу, — розірвавши наші погляди я швидко покинула його і впала на ліжко у своїй кімнаті.
За закритими дверима дала волю почуттям — проридавши напевно добру годину. А потім пішла, нанесла макіяж, одягла гарну сукню і пішла проводити пари. Сьогодні потрібно вибачитись перед професором, зайти до Таї. І взагалі немає часу плакати за тим драконом. Він мені не потрібен! Якщо йому потрібна моя ненависть — то нехай отримує! Можливо варто просто забути що він працює тут. Жити своїм життям і викинути його з голови. Зробити вигляд ніби ми навіть не знайомі. Хоча можливо так і є.
Зрештою і в мене є гордість!