Розділ 1

Перших шість місяців практики минули як один день. Майже весь час я проводила в лазареті. Бойовики не давали сумувати і завжди приходили з новими проблемами зі здоров'я та цікавими історіями.
Вечорами ми з Таєю влаштовували наші вже звичні чаювання — щоправда вже вдвох. Було дивно сидіти без нашої веселої і трішки поспішної на всі лади Селестії. А ще нам не вистачало маленької Лапі і її пирогів. Але час розклав все на свої місця.
Сьогодні мій перший робочий день у ролі аспіранта професора Вільяма Рейка. Досить молодий ельф, але вже встиг зробити свій посильний внесок у наукову діяльність цілительства. У гарному настрої та зі спокійним серцем я залишила нашу кімнату у студентському гуртожитку і перебралась на поверх викладачів.
По дорозі до ректорату міркувала про плани на день. Спочатку варто завітати до ректора — нехай підпише деякі документи. Не хочеться мати якісь невирішені справи. А потім мене чекатимуть на першій парі. На руках вже був чіткий план лекції — і це чудово. Щоправда я дуже нервувала і ніяк не виходило випустити з рук свій амулет — пальці самі знаходили в кишені холодний камінь і погладжували оправу в заспокійливому темпі. Для всіх це просто цяцька. Але не для мене. Коли мені було п'ять — перед тим як переправити мене до батька — його дала моя мама. Її обличчя ледь не стерлось з моєї пам'яті. Але тихий голос який запевняв що завдяки йому вона завжди буде поряд — ніяк не бажав покидати моєї голови. Я вже давно доросла, і фактично він більше не потрібен — але внутрішній страх зробив мене залежною від цієї речі.
Постукавши у двері приймального відділення я швидко увійшла. Секретар мило привіталась зі мною.
— Що там у тебе? — дівчина простягнула руки до моїх паперів.
— Та ось принесла документи з практики. Люблю щоб все було впорядку.
— Це чудова риса для майбутнього цілителя, та й для викладача теж. Вітаю до речі з першим днем на новій посаді, — секретар Нінель була не дуже молодого віку, але ясні очі і тепла посмішка робили її завжди молодою і світлою чарівницею.
— Дякую! — жіночка викликала приємні емоції і постійно намагалась допомогти. Вона належала до тих істот з якими приємно навіть просто мовчати.
Варто було віддати їй пачку документів, як двері ректорського кабінету безцеремонно відчинились так що відскочили від стіни. А з приймальні вийшов мій нічний жах — від якого я була впевнена що вже встигла позбутись. Пів року назад після випуску він повинен був поїхати і не повертатися!
— О, привіт, Даринко, — нахабна посмішка, вальяжна хода і ці вічно запхані руки в кишені брюк. Переді мною стояв Теренз власною персоною.
— Що? Що ти тут забув? — я нервово стискала амулет намагаючись взяти себе до рук.
— Шш, малеча, не нервуй. Я тепер тут працюю, — і спокійно пройшов мимо мене, ледь торкнувшись плечем коли проходив повз. Хлопець зачинив за собою двері. І лише тоді я видихнула з полегшенням.
— Погані знайомі? — ох, я зовсім забула про Нінель. Вона заспокійливо погладила мене по плечі. — Життя любить приносити нам неприємні сюрпризи.
— Нічого, якось переживу. Він певно буде допомагати Кременю?
— Ти завжди така кмітлива — розумієш все без пояснень, — посміхаючись сказала жінка.
— От і чудово. Ми майже не будемо бачитись.
Якщо скажу що швидко взяла себе до рук — то сильно збрешу. Всю дорогу до навчального кабінету я робила дихальні вправи і лише зібравшись з духом зайшла до студентів. Але й там мене очікували потрясіння.
— О, ти певно обіцяний аспірант, — сказав рудий хлопець на першій парті.
— А нічого так, гарненька, — і майже весь курс заржав на весь голос. Я дістала амулет і почала перебирати його між пальцями. З такими темпами я не випускатиму його з рук.
— Який курс? — спитала лише для того щоб дати собі час на заспокоєння.
— Лялечко, яка різниця?! Обирай — всі дорослі! — дикий сміх знову лунав у моїх вухах. На долю секунди я заплющила очі.
"Тобі потрібно залишити цей амулет — він видає тебе з головою! Замість нього завжди є я."
Прокрутила голос у голові — на долю секунди відчуваючи себе краще.
"Не варто хвилюватися хто і що думає, і тим паче каже. Всі вони не варті твоєї уваги."
Тая за два з половиною роки навчала мене стійкості до пліток і задирак — а зараз я стою і даю себе топтати якомусь другому курсу артефакторів! Ну ні. Я вирівняла спину і змусила губи розтягнутись у посмішці.
— Анерату. Рі ва, — тихе закляття, пара пасів рук — і я випустила дар некромантії. Густий дим заповнив кабінет. З диму один за одним вилітали духи. Невеличке покликання предків. Наші пращури вміють виховати — так чому б бабусям, дідусям і іншим спочилим родичам не допомогти мені навчити повазі нове покоління. Хтось не витримав і пустився навтікача до дверей — але ті вже були зачинені. Я пройшла і сіла за кафедру допоки мої учні намагались сховатись від своїх спочилих родичів.
— Як вас! Вибачте!
— Заберіть їх!
— Випустіть мене звідси!
У кожного студента була своя реакція. Але сміху більше не було. За три хвилини я скасувала покликання.
— Отже, хто зараз не займе в тиші своє місце — знову почує зов предків, — за хвилину всі сиділи наче діти в початковій школі. І це була моя перемога. Я гордо встала і пройшла до дошки. — Наша тема сьогодні: судинно-нервова система у різних рас. Записуємо — що не встигнемо, опрацюєте самі як домашню роботу.
Не зважаючи що матеріалу було багато — ніхто і не думав злитись чи протестувати. Всі тихо записували кожне слово і відповідали на мої питання. Після дзвінка ніхто не покинув класу — всі дочекались поки я закінчу речення і сама вийду з кабінету.
Сьогодні по плану ще одна лекція — після обіду. Тому я вже встигла поїсти і отримати похвалу від Таяни.
— Ти молодець! Так і треба заробляти свій авторитет — а то потім розслабляться і слухати не будуть! — демониця пишалась мною.
Наступна лекція минула без сучка. Виявилось що артефактори вже попередили зільєварів — і ті тихо і ввічливо поводились. На моїй пам'яті це вперше коли темний дар зослужив мені добру службу.
Справ до вечора знайшлось вдосталь. Спочатку я дізналась про куратора — бідолашний випадково отруївся і вийде на роботу за два дні. Далі мене чекала бібліотека, маленький подарунок від Таяни — коробочка з кексами. І лише тоді я виснажена але щаслива що впоралась ішла до своєї кімнати.
Коли мої думки були зайняті кексом який я вже поїдала в кімнаті з чаєм — я зовсім не очікувала нових потрясінь.
Прямо навпроти моєї кімнати стояв Рен. Той самий Теренз Альмар якого я щиро сподівалась більше ніколи не побачити.
— Ні-ні і ще раз ні! Не кажи що тебе поселили поруч зі мною?! — Темно-руде волосся вперше на моїй пам'яті було так коротко підстрижене і тепер не ховало розкосих золотих очей в яких танцювали бісенята.
— Чому ж ні? Ми вже були сусідами — не хвилюйся, буду тихим, — відкрив двері і сховався у себе.
А я не могла повірити. Невже я настільки нагрішила що тепер житиму так близько до нього. Знову. Моя пам'ять підкинула забуті факти. Колись ми і справді були сусідами — він жив поруч з маєтком мого батька і ми навіть дружили. Але це було лише до підліткового віку. Далі дракона як підмінили. З ввічливого і спокійного хлопчика, з мого друга — він став нахабою і занозою в одному місці. Я певно навіть не знаю який він справжній. Я гнала думки про дракона геть. Колись він встиг мене розчарувати — а потім розбити серце. Тоді чому ж я маю тримати його образ в голові? Довелося випити снодійного і заснути міцним сном — сном який не покаже сновидінь і таємних сподівань.