Розділ 3.4

3.4

Селище ховалося у долині між двома пагорбами. Невелика річечка — можна убрід перейти, протікала за пасовищем, яким ліниво бродило четверо невисоких корівок.

— Людей не видно.

Лгоїн спинився  сторожко оглядівся. Діра в грудях зажила, плоть повністю відновилася, і він почувався повним сил.

 В селі царило запустіння. Півтора десятка хат, і в кожної подвір’я заросло травою. Віконниці зірвані з петель, двері або відсутні, або забиті наглухо.

— Один живий. Он в тій хаті, — Ель кивком позначила напрямок.

— Я не буду його їсти, — ельф здригнувся від огиди.

— Звісно тобі не обов’язково вбивати кожного, хто тобі зустрінеться. Але без плоті і крові розумних ти довго не потягнеш.

— Краще померти, ніж вести таке існування.

— Ти не помреш. Ти зійдеш з розуму і підеш різати все живе. Будеш без розбору вбивати всіх, хто трапиться на твоєму шляху. А коли наситишся і прийдеш до тями, то збожеволієш ще раз, коли усвідомиш, що накоїв.

— Краще вбий мене.

— Не хочу.

— Тоді я знайду спосіб убити тебе.

— З цікавістю на це подивлюся. Лгоїн, ти нічого не зможеш мені зробити. Упир повністю залежить від свого творця. Ти виконаєш будь-який мій наказ. І не має значення, обожнюєш ти мене чи ненавидиш. Ти не більше, ніж моя маріонетка. Змирись. Чим швидше ти приймеш своє нове становище, тим легше тобі буде. Та й потім, я скоро покину цей світ і ти залишишся сам, гордий і незалежний. От тоді, якщо захочеш, підеш до паладинів і попросиш їх тебе вбити. Впевнена, вони залюбки це зроблять.

— Покинеш цей світ? Ти збираєшся померти?

— Ще чого! Знайду Геліоса з Росею і гайда звідси. Так що вчися, доки я тут, і доки достатньо добра, щоб ділитися з тобою знаннями.

— Демонська наука.

— Всього лише темна магія. А ось, до речі, і живий.

Ель кивнула в сторону одного із будинків. Там посеред двору стояв дід з дійницею, в якій плюскотіло молоко. Побачивши незнайомців, він поставив відерце на землю, обтер спітнілі долоні об сорочку і підійшов до них.

— Що, демони, прийшли таки за старим дідом? Не вистачає до вашого столу дряхлої плоті?

Лгоїн на слова старого нахмурився.

—От бачиш, як неприємно, коли тебе називають тим, ким ти не є, — нарочито повчальним голосом зауважила Ель.

— Ти перетворила мене на демона!

— Демоном так швидко не стати, це складний і довгий шлях саморуйнації, в основі якого лежить ряд мутацій... А, ти все одно не зрозумієш. — Ель повернулася до старого. — Ми вам не загрожуємо. Перепочинимо трохи в одній із халуп, а ввечері продовжимо шлях.

— Де всі люди? — Лгоїн обвів поглядом напівзруйновані будинки.

— Демони з’їли, — відповів старий. — Один я залишився. Обіцяли прийти сьогодні і мене зжерти.

Він сплюнув.

— Чому не втік?

— Куди мені тікати? Далеко не втечу. Був би молодий, то, може й спробував би, а так…

Він безнадійно махнув рукою.

— О, у нас гості, — Ель відчула наближення небезпеки і розвернулася в ту сторону. Четверо демонів верхи на чорних гігантських вовках швидко наближалися. — Яка краса! Ти тільки поглядь, які милі тваринки! Хочу собі такого пухнастика. Заодно і крила можна буде поберегти, та й тебе кидати не доведеться…

На відміну від вовків, демони захоплення не викликали: троє з них виглядали як міцні чоловіки з головою бика на плечах, а четвертою була демониця з обличчям людської жінки на вкритому короткою шерстю тілі.

Лгоїн дістав меча.

— Бий їх! — з хатинки вискочило четверо дітлахів, озброєні хто сковорідкою, хто ножем, хто серпом, а наймолодший, років чотирьох, створив невелику, розміром з яблучко, вогняну кулю. — Не чіпайте дідуся! Брудні демони…

— Куди ж ви… в розпачі схопився за голову старий.

— О, яка тут смачна команда підтримки, — хмикнула Ель і змінила подобу. Легким порухом крила відбила вогняну кульку, яку в неї кинув хлопчик. — Тихо, дітлахи, ніхто вашого дідуся не скривдить. Ну, що, Лгоїн, готовий пообідати? Тільки вовків не чіпай, залиш хоча б двох живими.

— Я не буду їх їсти!

— Або демонів, або людей. Обирай!