Розділ 2.6

2.6

Брила здалась через кілька хвилин. Ель висмикнула її, підняла в повітря і розпилила на порох.

 Ледве вона це зробила, як із-під землі вискочили дрібні і зубасті демони. Ростом по коліно, поодинці вони не становили б загрози, але тут їх забралося близько сотні. Ель обернулася, і підключила до справи крила, збиваючи ними набридливих паразитів і не даючи їм підібратися зі спини.

— Я ж казав, вона — демон! — не стримався від репліки блондинистий. Добре, що це не завадило йому дістати меча і на пару з товаришем рубати демонів.

Розрубавши навпіл останнього, Ель не встигла навіть обернутися в людську подобу, як блондинистий знову встромив у неї меча.

— Чому ти досі жива? Інших же демонів я цією зброєю убив.

— То який висновок можна з цього зробити? — Ель приречено зітхнула і прибрала бойову форму.

— Наші мечі б’ють демонів навіть тут, хоча ми померли і більше не маємо тіл. Вона ж не демон, тому ми не можемо заподіяти їй шкоди, — відповів товаришу старший паладин.

— Я тут, як і ви, без фізичного тіла, — повчально додала Ель. — Душа душі шкоду не заподіє, без спеціальної зброї чи артефакту. Прохід відкрито, можемо поглянути, що по той бік.

— Там хтось є, — молодший паладин помітив рух в тому напрямку, звідки вони прийшли.

— Це людина. Здається, їй потрібна допомога.

— Чиясь душа, — Ель кинула погляд в той бік. — Система все ж працює, хоч і з перебоями. Душа не цільна, та й пуповина з тілом не розірвана. Я б сказала, що людина в комі, але у вашому світі це може бути процесом створення чергового зомбі. Тим паче, що й сама пуповина виглядає так, наче уражена цвіллю.

— Їй потрібно допомогти.

— Повернути до життя не вийде, якщо тіло померло. Я ж не золотий дракон. Можу тільки упиря створити, але то таке існування, що краще не треба.

Ель не договорила. Із грудей старшого паладина вирвався пломінь світла, який сягнув розгубленої душі. Під впливом цієї сили, вона стала цілісною, вкрита темними плямами пуповина зникла, і дівчина здивовано огляділась.

— Де я?

— У потойбіччі. Тобі щойно допоміг ось цей паладин, — відповіла Ель. — Якщо я ще й шлях у світ мертвих розчищу, то, вважай, що джек-пот виграла.

— Хто ви? — дівчина зробила лише пару кроків, але відразу опинилася поряд. Поняття відстані і часу в потойбіччі дуже відносне.

— Мене звати Грегорі, а це мій побратим Філіп, — з  легким поклоном представився старший паладин. — Ця дивна жінка із здібностями демона — Ельфей.

— Агов, вампіри і демони це дві різні раси! Ми, звісно, теж відносимся до рас-паразитів, але, на відміну від демонів, пристосовуємося до світу, а не руйнуємо його. Але досить лекцій, пора йти.

— Я Леоніла.

— Був би радий познайомитися з вами за інших, більш радісних обставин, — відповів Грегорі.

— Облиш, смерть — чудовий привід для знайомства, — Ель рушила по руслу в отвір. — Тут грот. Мабуть, колись був гарним. Або моторошним. Зараз тут тільки пустка. Шкода, що у вашому світі не знайшлося героя, здатного здолати матку.

— Кого? — Грегорі першим рушив за нею. Блондинистий же йшов на кілька кроків позаду, поряд із Леонілою.

— Так називають першого розумного демона, чиєї сили достатньо, щоб кліщем присмоктатися до світу, тягнути з нього силу і породжувати нових демонів, розумних і ні. Чим швидше вбивають матку, тим легше світ переживає вторгнення. У вас же демони так давно оселилися, що загибель неминуча.

— Нас бережуть Золотий дракон і Милостива Матір.

— Знать би ще, де вони зараз, — Ель скрушно похитала головою. — Прийшли.

Грот вивів їх на пустир.

— Тут так спокійно… — Леоніла зробила кілька кроків, відразу опинившись десь на обрії.

— Стій, тут може бут небезпечно! — кинувся до неї Грегорі, але не зміг наблизитися.

— Не панікуй. Це зона переродження, — спинила його Ель. — Звідси душі, уже очищені від пам’яті і турбот, потрапляють в нове життя. Тут порожньо. Дуже порожньо. Я так розумію, діти народжуються рідко?

— Милістю Матері Роси.

— Ясно.

— Що з нею? — Філіп показав на Леонілу, яка стала прозорою, потім перетворилася на безформну пару і зникла.

— Народилася. У вас так швидко не вийде. — Ель скептично подивилася на паладинів. Надто сильні магічно, надто любили життя, ще й померли, мабуть, задовго до призначеного терміну. Нічого, почекаєте пару століть, потім народитесь. Не сумуйте.

Ель розвернулася, щоб піти назад.

— А що буде з іншими? — запитав Грегорі.

— З ким?

— З іншими душами. Вони знайдуть це місце?

— Навряд, — не стала брехати Ель. — Духів-провідників тут немає, самі бачите. Може, померли, а, може, їх демони поїли. Тож душі блукатимуть потойбіччям, доки випадково не натраплять на це місце. Прохід відкритий, то ж ті, кому пощастить, зможуть пройти шлях до кінця.

— Ми можемо їм допомогти? Провести сюди?

— Чому ні?

— Тоді я краще повартую з того боку від входу. Філіп, ти зі мною?

— Як завжди.

— Якщо ви вже так серйозно налаштовані… — хмикнула Ель і створила два плащі. Тут це було легко: трохи енергії смерті, взятої з простору, трохи власної сили. — Тримайте. Плащі — нематеріальні, як і ви. Вони захистять вас від впливу потойбіччя і світу мертвих. Доки ви їх носите, ваша особистість не зникне, точніше кажучи, процес очищення душі від нашарувань минулого життя не почнеться, доки ви їх не скините. Можете тут хоч вічність патрулювати, або доки не надокучить.

Ель вручила плащі паладинам і повернулася в реальність. Все, ці двоє більше не її турбота, і так зробила більше, ніж варто. Але подорож була цікаво.

— Оп-па, а де це я?

Ель відкрила очі і із здивуванням огляділась: тісна камера і ланцюг на гомілці аж ніяк не нагадували просторий степ і зарослі глоду, в яких вона починала ритуал.