Розділ 2.2

Вимощена плитами дорога швидко змінилася битим шляхом, на якому, під час дощів, мабуть, не один віз застряг. Вздовж дороги час від часу траплялися кам’яні або дерев’яні боввани у вигляді дракона, що став на задні лапи і грізно рикає в бік уявного супротивника. Якщо це спроба відтворити Геліоса в крилатій подобі, до дуже невдала. Боввани від носа до кінчика хвоста покривали захисні руни, призначені, щоб відлякувати демонів, деякі із цих символів виглядали знайомими, а кілька з них могли обпекти навіть Ель..

Засіяні поля давно залишилися позаду, боввани траплялися все рідше, перехожих так і зовсім не було. Ні купців, ні селян, ні мисливців, та навіть розбійників на цій дорозі не водилося.

В усі боки розстелялася суха земля, де-не-де поросла чахлою травою. Час від часу одноманітність пейзажу розбавляли пагорби, старі руїни чи давно зруйновані хати. Місцина ставала все більш дикою, видно було, що люди сюди не часто навідуються.

Одинокий остов старого, давно засохлого дерева, спершу видався звичайною частиною пейзажу. Сонце вже давно перевалило за полудень, і Ель, натягнувши каптур по самі очі, мріяла про хоча б невелику тінь.

Підійшовши ближче, вона виявила, що дерево бу Недло не таким вже й самотнім: до нього прив’язали чоловіка, ельфа, судячи по довгим вухам і милим рисам обличчя.

— Не думала, що зустріну гарний обід на дорозі.

— Не думав, що демони розмовляють з їжею.

— Я не демон.

— Ох, пробачте, пані демонесо, не розгледів ваш прекрасний лик.

— Тебе прив’язали, бо ти допік односельчан жартами?

Ель схилилась над чоловіком, уважно вивчаючи. Зморений, в запиленому одязі, темне волосся давно не мите і нечесане. Ні, такого забрьоху кусати гидко. Хоча магія в його жилах так і струменить. Гарний був би перекус. Щелепа нудотно занила. Мабуть, пора відкласти гуманістичні принципи куди подалі і дати волю інстинктам.

Ель провела нігтем по його шиї, дряпаючи шкіру до крові, і злизнула краплину з пальця.

— Агов, ти дійсно демониця? — відсахнувся ельф. Якби міг, то втік би, але зачарована мотузка тримала міцно.

— То як ти тут опинився?

— Місцеві вирішили, що краще принести в жертву чужинця, ніж когось зі своїх, — втомлено відповів ельф.

— Може ти кого вбив, обікрав чи інакше образив?

— Не встиг.

— Не брешеш.

— Тобі звідки знати?

— Я спробувала твою кров. Брехня має смак.

Діставши меча, вона розрубала мотузки. Ельф зі стогоном упав.

— Довго тут простирчав?

— З самого світанку, — він пустив магію по тілу, відновлюючи кровотік в затерплих ногах і руках.

Зцілюватися уміє  — уже добре.

— Ельфей Найда, — Ель подала йому руку, допомагаючи підвестись.

— Дивне в тебе ім’я.

— Матуся у мене вигадлива.

— Лгоїн. Дякую, що звільнила. Тепер би ще відбитися від тієї зграї, що прийшла по моє тіло.

— А мені говорили, що демони активні тільки вночі.

Ель прослідкувала за його поглядом. До них швидко наближалася зграя із півтора десятка чорних з бурими підпалинами курей. Кожна з червоними очима і дзьобами, що виблискували на сонці, наче металеві.

— Не всі. Цим курям байдуже, настільки сонце високо.

— Дрібнуваті вони як на демонів..

— Безпечних демонів не буває.

Те, що конкретно цих пташок не варто недооцінювати, Ель зрозуміла вже за хвилину. Зграя налетіла шаленим вихором, Ель ледве встигала відбивати їх напади. Чотирьох знешкодив Лгоїн, решту дістав її меч.

— А ти швидка, хоч і напівкровка.

— Уже не демониця?

— Та хто тебе знає.

— Ходімо краще звідси. Раптом, крім курей, тут ще хтось водиться.