Інтермедія 1. Темна епоха. Дракон і фея: поява

— Мені вдалося! Тільки світ якийсь дивний, — Росяна, дрібно тріпочачи крилами, підлетіла трохи вгору і роззирнулася. Сонце світило ясно, безжально демонструючи сухі остови дерев, ледве вкриті тонким шаром снігу, грудки землі, хаотично розкидані гранітні брили, дим десь на горизонті і темні фігури, що швидко рухалися в напрямку пагорба, на якому зараз стояли Росяна і Геліос.

— За відчуттям схоже на помираючий світ, той, яким демони харчуються. Сам я раніше в такі місця не потрапляв, але батьки розповідали.

Геліос не зводив очей з істот, що наближалися.

—  Помираючий? Але я хотіла потрапити в якийсь гарний і квітучий, щоб там було багато садів, а різні раси мирно співіснували. То в мене не вийшло?

— Для першого переходу між світами ти чудово впоралася, — заспокоїв кохану Геліос. — Та й взагалі, очікування нечасто збігаються з реальністю навіть у досвідчених мандрівників.

— Але ж ти завжди переносив нас туди, куди хотів.

— Я з дитинства тренуюсь ходити крізь мембрану, а ти вперше це робила.

— Я стільки вчилась, вчилась, і от — перший успішний перехід і відразу до демонів в гості.

— Ель би сподобалось. В таких світах вона може полювати без обмежень, не боячись, що порушить рівновагу.

— Ніколи цього не розуміла.

— Тобі і не треба. Прогуляємося? Як не як, це перший, відкритий тобою світ. Дикий. Таємничий. Небезпечний.

— Ти ж мене захистиш? — Росяна пригорнулася до нього.

— Ти й сама здатна за себе постояти.

Геліос жартівливо цьомкнув її в носик.

Тишу порушував тільки шурхіт їх кроків. Під ногами — сірий порох сухої землі, довкола, куди не глянь — ліс чорних мертвих дерев, без натяку на листочок чи квіточку. Ні дзюрчання струмочків, ні шелесту гілок, на дзижчання набридливих комах.

— Я нікого не відчуваю. Невже тут дійсно немає ні пташок, ні навіть якогось комарика? — Росяна марно намагалася помітити бодай якийсь рух довкола.

— Гурт істот рухається нам назустріч. Якщо хочеш, можемо з ними познайомитися.

— Мені тут лячно.

— Земля і небо ще тримаються, але життя майже не лишилося. Коли демони оселяються в якомусь із світів, то вони починають роз’їдати його з середини. Спершу гинуть тварини і люди, потім рослини і комахи. Останнім помирає небо. Земля ж або застигає безплідним каменем, або розсипається на порох. В гіршому випадку руйнується сам простір і все перетворюється на ніщо, стираючись із буття.

— Це страшно!

— Батьки обіцяли показати мені такий світ після мого повноліття, але, як ти знаєш, печеру я собі досі не виростив, та  й скарбу не створив, тож про такі світи знаю тільки теорію. Та й взагалі, можливо, я помиляюся, і це не помираючий світ, а той, що обрав темний шлях розвитку. Але в таких я теж не бував.

— Все одно, те, що я тут бачу — жахливо.

Вони спинилися, прислухаючись до галасу, що наближався. Ось із-за сухих дерев, що застигли, наче темні примари зі скрюченими руками, з’явилася кавалькада людей. Вони тікали. Переслідували їх дрібні демони, схожі на курок-переростків. Ось одна така куриця нагнала матір з дитиною, які бігли останніми. Курка скочила хлопчику на спину і одним ударом дзьоба розбила йому голову. Мати в розпачі кинулась до вже мертвого сина, і зникла під ударами демоничних курок.

 Позаду кровожерних пташок, на чорному вовку їхала біловолоса демониця. Полювання приносило їй насолоду рівно до того моменту, доки її не огорнуло драконяче полум’я.

— Даремно я втрутився. Але що зроблено, те зроблено.

Геліос ніяково почухав потилицю, спостерігаючи, як піднімаються з землі мати й син, живі-живісінькі. Наче їхні тіла не клювали демонічні курки. На жаль, птахи і демонеса теж залишилися живими і неушкодженими. І вони вгледіли цікавішу ціль для полювання.

Геліос не став уникати бою. Ледве він встиг дістати меч, як вовк вже летів на нього, цілячись пазурами в горло. Геліос ударив по відкритому горлу, але вовк в протиприродно вигнувся, уникаючи зіткнення, і відскочив в сторону. Демонеса звалилася на землю.

Краєм ока Геліос відмітив, що Рося накрила людей захисним куполом. Можна не стримуватися. Тож коли противники кинулись на нього з двох сторін, цілячись пазурами і верткими пасмами темряви, Геліос зустрів їх стіною вогню, цього разу звичайним, а не живильним.

Вовк і курки згоріли вщент, а от демонеса, хоч і обгоріла, подолала вогонь і навіть змогла дістати Геліоса мечем. Шкіра покрилася лускою, і гостре лезо, неприємно пощипуючи отруйною магією, лише ковзнуло по ній.

Другий удар демонеса не встигла нанести. Геліос відрубав їй голову, і, для певності, ще раз дихнув вогнем, спалюючи рештки. Так то воно певніше.

— Дякую, пане, дякую!

Йому в ноги кинулась розпатлана молодиця.

— Ти чого? Все ж добре … ви живі…

— Ви мого сина оживили! Він був мертвий, а ви його повернули!. Він по справжньому живий. Не мрець, не упир, не демонська лялька. Живий! Справжній.

Жінка поглянула на нього з таким обожнюванням, що Геліос зніяковів ще більше. Він заховав меча і спантеличено оглянувся. Рося запевняла людей, що їм більше нічого не загрожує, а ті з острахом дивилися на те, що залишилося від їх переслідувачів, та рідко кидали несмілі погляди на нього, свого рятівника.

Вляпався. Мало того, що врятував місцевих, нічого не знаючи про світ і його закони, так ще й воскресив, не маючи дозволу від місцевого пантеону. Навіть з душею світу контакт не встановив, а вже встиг справ натворити. Хто тепер скаже, як цей вчинок відіб’ється на долі світу? Воно то зрозуміло, що коли вже хлопець з матір’ю ожили, то сьогодні померти їм не судилося, потойбіччя їх ще не чекає, а отже, нічого непоправного не сталося, але все одно на серці неспокійно. Батьки як дізнаються, про таку безвідповідальність, так точно під замок посадять і пару років з печери випускати не будуть.

— Геліос, а ти зможеш перенести їх звідси у трохи краще місце? — Рося, ледве стримуючи сльози, підійшла до нього. — Це Гиблі землі, з яких демони випили усе життя. А на сході — Безкраї степи, де, за чутками, є вода, і там можна посіяти зерно. Вони йшли туди після того, як мерці з’їли майже всіх з їхнього селища. Їх лише семеро. Я знаю, що ти не пасажирський літак, але самі вони туди не дійдуть.