Розділ 1. 3

Місто виглядало ошатним. Принаймні деякі вулиці були мощені бруківкою, а довкола будинків росли квіти. От тільки нічного освітлення не було. Ледве сонце сховалося за обрій, як на місто опустилася непроглядна темрява. Ель орієнтувалася в ній краще, ніж при полуденному світлі, а от місцевим, мабуть, не дуже зручно. Однак Ель була впевнена, що порожні нічні вулиці були такими не через темінь, а через тих, кого можна в цій темряві зустріти.

Спитати про дорогу було ні в кого, тож Ель йшла куди очі дивляться. Запах гнилих овочів і собачої шерсті привів її до порожньої ринкової площі. Вицвівша вивіска повідомляла, що це і є Малий Базар. Що ж, назви вулиць писати тут ще не додумались, але хоча б площі уже позначають.

Користуючись підказкою Долана, який явно мав з цього свій зиск, Ель звернула на вузеньку вуличку без жодного натяку на бруківку, і скоро дійсно вийшла до постоялого двору. На воротах красувалася свіжа криво намальована вивіска, на якій пухкенька господиня била черпаком явно п’яного відвідувача.

На площі назва була виведена літерами, тут же — тільки малюнок, без назв, це може бути як данню традиції, так і свідченням того, що не всі уміють читати.

Тлуста Марта виявилася жвавою молодичкою на ім’я Мотря.

— Не Марта? — перепитала Ель, розплачуючись за кімнату тими монетами, які отримала від Долана.

— То мою бабку так звали, от назва і залишилась. Її всі знають, то ж ми і не міняємо.

Господиня витерла руки фартухом, згребла монети в кишеню і гукнула заспаного хлопчака. Підліток років дванадцяти провів її в мансарду, там, за сходами вузенькі дверцята вели до тісної комірчини. Зате без сусідів і в набитому свіжою соломою матраці дійсно не було паразитів.

Почекавши, доки на постоялому дворі усі поснуть, Ель відкрила вузеньке віконце і нечутною тінню вислизнула назовні.

Із будинку вийти було не складно, а от зайти без галасу не вдасться, принаймні, до ранку. Ель з повагою поглянула на захисний контур. Хороша робота, майстер ставив. Людина пройде, а от той, хто міг би зашкодити, уже ні. Ель поки що не знала, кого місцеві кличуть демонами, але захист проти них впливав і неї.

В місті царила тиша. Зорі і тоненький серпик місяця тьмяно освітлювали простір. Нікого. Ель втягнула носом повітря: ні душі, ні живих, ні мертвих, ні розумних істот, ні тварин.

Можливо, пощастить сьогодні познайомитися з тими, кого всі так бояться?

Вартові, мабуть, були тільки біля воріт, бо скільки Ель не ходила вулицями, так нікого і не зустріла.

Ноги привели її на центральну площу міста. Вимощений бруківкою без жодної вибоїни, ідеально круглий майдан, оточений масивними будинками, охоронні знаки на яких світилися так яскраво, що очам було боляче. Краще до них не наближатися під нагальної потреби.

Увагу Ель привернула низенька огорожа в центрі площі, на якій не було жодних захисних символів. Клумбу місцеві огородили, чи що? Але ні, за ажурним заборчиком ховався слід драконячої лапи. Гарний такий п’ятипалий відбиток.

Ель з надією торкнулася його: порожньо. Жодної еманації Геліоса чи іншої живої істоти. Отже, або слід — фальшивка, або минуло дуже багато часу, або хтось поглинув залишки сили, які мали б зберігатися у відбитку. Слід дракона так просто не затерти, особливо якщо він у своїй крилатій подобі.

Ніч ледве перевалила за північ, а Ель встигла оббігати все містечко, перерахувати всі місця, де відчувався найсильніший магічний фон, і вже збиралася повертатися, коли її увагу привернув галас. Хто це не спить в такий пізній час?