Розділ 1. 2

1.2

2

Мила місцина. Ель огляділась. Вона стояла посеред битого шляху, за спиною виднівся ліс, обабіч простягалися оброблені поля, на яких колосилася ще зелена пшениця, а попереду можна було розгледіти огороджене кам’яним муром поселення. Мабуть, місто. Що ж, раз тут є розумне життя, то буде кого розпитати. Ель рушила в напрямку поселення.

Сонце стрімко сідало за лісом.

Оббиті залізом ворота були зачинені. Нанесені червоною, змішаною з кров’ю, фарбою знаки випромінювали небезпеку. Цікаво, в цей світ занесло її сородичів, чи тут живуть власні кровопивці?

Ель постукала у ворота носаком чобота.

— Після заходу сонця ворота не відчиняємо! — пролунало зі сторожової башти.

— Сонце ще не зайшло, — Ель кивнула на червоний обрій.

— Але вже й не світить.

— Що там сталося, Долане? — в бесіду втрутився хтось третій.

— Чужинка, пане сотнику. Прийшла в час заходу сонця. Не можна пускати, може бути демоном.

— Я не демон! — Ель ще раз копнула ворота, старанно цілячись між охоронними знаками. — І я не хочу ночувати просто неба.

— Назвися!

— Ельфей. Моє ім’я — Ельфей.

— Якого ти роду?

— Безрідна я, найда. Все життя так і кликали, доки не почала всім розумниками морду бити.

— Скинь каптур.

— А більше нічого скидати не треба? — Ель все ж відкинула капюшон, дозволяючи роздивитися своє обличчя і загострені вуха. От зараз і дізнається трохи більше про цей світ.

— Напівкровка, чи що?

— Пес його знає, — здвинула плечами Ель, — мені не було кого розпитати.

— Тримай!

До ніг упав мішечок з травами.

— Що це?

— Візьми в руки і понюхай, — скомандував сотник.

— І ви мене впустите?

— Якщо не згориш. Тільки швидше нюхай, бо сонце майже сіло.

Сподіваючись, що збір не подіє на неї так само, як на місцеву нечисть, Ель відкрила мішечок і демонстративно понюхала. М’ята, полин, часник. Неприємно, але нічого смертельного.

— Я жива.

— Добре, заходь, найдо, — важкі ворота заскрипіли, відчиняючись, — не варто живій людині ночувати за огорожею.

— За прохід платиш чи відпрацьовуєш? — запитав Долан, тримаючи в руках глиняну скарбничку. — Нам в оранжерею і в кар’єр люди потрібні.

— Скільки? — поцікавилася Ель. Якби не поспіх, то можна було б відробити, це дозволило б м’якше влитися в світ, але часу не було: десь тут повільно помирали Геліос і Росяна.

— Дві мідні монети, гонори.

— У мене немає монет, — Ель дістала з гамана невеликий мідний брусочок.

У відповідь страж дістав ваги. Який чудовий світ! І жінка зі зброєю нікого не дивує, то ж стать поки що можна не змінювати, і оплату готові взяти чим завгодно. Це вам не той високотехнологічний світ, де через відсутність документів і банківської картки  довелося вдавати з себе жертву аварії і симулювати амнезію. Тут брусочок зважили, заховали у скарбничку, і навіть здачу видали: чотири мідні кривуваті монети — кривулі, ну,  не дивно, що їх так назвали.

— Якщо шукаєш ліжко без клопів, то краще, ніж у Тлустої Марти не знайдеш, — порадив стражник. — Це постоялий двір у Кривому провулку, неподалік від Малого Базару. І краще поспіши, бо скоро всі двері зачиняться.

— Я зрозуміла.