Глава 32

Ми розмовляємо, як мені здалося, кілька годин. Вогнище тихо потріскує, кидає на стіни загадкові тіні, а я сиджу по-турецьки та потихеньку перебираю волосся Андріла. Він поклав голову мені на коліна і розважає розповідями, через які я більше сміюся, ніж думаю про треш, що нас оточує. Я теж багато згадую: як залізла з друзями на дах дев’ятиповерхівки, щоб пограти у квача, як ми зайшли кудись в ліс і заблукали, а потім переходили по одному потопленому дереву через болото. Майже до кінця школи я жила дуже веселим життям, в якому не було одного - хлопця. Тобто друзів було достатньо, Тоха і Костян і зараз мені найближчі люди, але як на дівчину на мене ніхто не дивився. 

-А ти, мабуть, не знав, куди подітись від подружок? - зазираю в зелені очі, в яких пробігають золоті відблиски вогнища. 

-Ні, на тебе чекав.

-Припини! -  віднімаю руки, але Андріл ловить їх знову і захватом з теквондо перекидає мене на ковдру з м'яких гілок.

-Все життя мріяв знайти трохи навіжену дівчину! - він сміється, поки я намагаюся виплутатися з обіймів. - Лікувати укуси, витягати з пащі у дракона, навіть плавати не вмієш! Бузочок, ти справжній скарб! 

-Дивись, щоб Міріель тебе не почула! Раптом вона читає думки на відстані, чи як у вас відбувається? 

Хочу вжалити гостровухого у відповідь, але він не ведеться, навіть навпаки. Бачу, що сприйняв це як мої жіночі ревнощі.

-Ви з нею порозумієтесь! Насправді Міра одна з небагатьох, з ким я міг спілкуватись, не уявляєш які зверхні вищі. 

-Що до тебе - ну сумніваюся! А мене вона вже раз намагалася заморозити, думаю у неї є багато різних способів позбутися присутності смертної. 

Я справді зла, бо починаю думати, що в Андріла прокидаються замашки батька. Що заважає йому мати свій гарем? Боже, куди тільки забрідають мої шалені думки, теж мені знайшлася хасакі Хюррем! Навіть бачу цю картину, прямо як у турецькому серіалі: себе в довгій білій сукні й слугу, який горлає: “Дорогу! Альверін Сільварант іде!” 

-Гарем мені не потрібен, - ельф схиляється і солодко шепоче просто мені на вушко, вириваючи з дурнуватих фантазій. - Дванадцять дружин я не витримаю!

Це вже занадто! Вириваюсь з його обіймів, підвожусь і йду до вогнища, щоб дістати з гарячого попелу нашу вечерю. Не буду думати про нього взагалі, любов приходить і уходить, а їсти хочеться завжди! В повній мовчанці викочую невеликі клубні, що вже запеклися і розповсюджують апетитний аромат. Живіт зрадницьки бурчить і це змушує мілорда Сільваранта зробити милість та приєднатись до мене.

Взагалі то я дивуюсь тому, що він і справді вміє виживати в такому згубному місці, не знаю де я коли назбирав цих картоплин! 

-Дай сюди! - відбирає у мене “кухонний інвентар” - краще я сам, бо доведеться ще й опіки лікувати! 

Мовчу. Дивлюся, як ельф спритно розбирається з вечерею - знімає з клубнів шкірку і розламую навпіл. Я одразу відправляю шматочок до рота - ммм, яка смакота! Може сміятися скільки завгодно, хай вищі ельфійки харчуються листиком салату, я можу дозволити собі наїстися без докорів сумління! Андріл простягає мені флягу з водою, так що тепер я майже щаслива людина! І одразу після трапези очі починають злипатися, наче медом намазані. Просто не здатна себе стримати, падаю на наше ліжко з гілок і миттєво засинаю. 

Мене не тривожить ані гуркіт грому, ані присутність біля печери невидимих темних створінь. Навіть нічого не сниться, хоча, могло б бути й навпаки, стільки всього я побачила останнім часом! Дома на ортопедичній подушці не можу вмоститися, а тут мені і м’яко, і зручно! Так гарно, що не хочеться розтуляти повіки і єдине, що мене змушує це зробити - підозріла тиша. 

Потроху підвожуся, позіхаючи на весь рот і застигаю на місці. Андріла немає, грат на вході також, зате через отвір в печеру пробивається яскраве світло. Тобто, вже навіть не перші промінчики сонця! Сідаю і оглядаюсь навкруги. Жодного сліду перебування ельфа, навіть речей його немає і сумка з драконячим яйцем зникла! Серце починає стукати, як божевільне, а думки в голові ще божевільніше. Може на нас хтось напав? Чи його вичислили родичі й забрали з собою? 

Вибираюся назовні, відкинувши зелену живу фіранку, але Андріла і тут немає! Я б погукала, але це ще більше дурна вигадка, хтозна-кого я викличу таким чином! Потихеньку йду в кущики, треба заспокоїтись і спробувати розшукати цього негідника. Далеко відходити не ризикую, раптом він повернеться і ми загубимо одне одного!  

-Хі-хі, яка гарненька!   

Я аж підстрибую, бо голос долинає звідкись згори. Задираю підборіддя і бачу, що на широко розкиданих гілках сидить кілька русалок. Саме таких, як їх малюють в книжках: білосніжна шкіра, грайливі посмішки й зелене, довге волосся. Хочу щось сказати, але язик прилипає на піднебення, тому просто стою і дивлюся на лісових красунь.

-Ходи до нас! - повторюють всі по черзі і спускаються, простягаючи до мене руки. Сміються одночасно, бо їх дуже бавить людська дівчина в їхньому лісі. - Ходи, ми зробимо тобі прикраси! Будемо танцювати, веселитися! Подивись, який гарний день, хі-хі!

І оком не встигаю моргнути, як бешкетниці оточують мене з усіх боків, обіймаюсь і лоскочуть. Одна з них одягає мені на голову вінок в різнобарвних квітів і заливисто сміється. Русалки утворюють хоровод, хапають за руки і ми починаємо кружляти, збиваючи ранкову росу. Мені робиться так легко і весело, що згодом забуваю і хто я, і як тут опинилась, аби тільки не розлучатися з новими подругами! Від нашого шаленого танку в голові починає паморочитись, навколо все затягує туманом, а потім - зникає разом з думками й казковими образами.

-Тебе не можна залишити ні на хвилину! - хтось бризкає в обличчя холодною водою. Оце наснилося мені, точно переїла печеної картоплі.Тільки незрозуміло, чого щось так давить в бік, знову ельф підсунув свою торбу, щоб її ніхто не поцупив? 

-Можеш залишити, - бормочу сонним голосом. - Я ще посплю годинку!