Глава 31

Андріл мав слушність, коли казав, що Первісний ліс - найнебезпечніше місце, навіть якщо на мить забути про істот, які тут мешкають і не пускають чужинців. Не встигаємо ми насолодитись відпочинком після історії з Водяницею, як небо раптово затягує хмарами і темніє, наче настав пізній вечір. На щастя, до того часу ми вже піднялися трохи над нижнім рівнем Броселіанду, хоча цього разу пересуваємось не по містку з ліан, а просто видряпуємось вгору. 

Я стерла ноги в кров в своїх східних капцях і кожен крок дається все важче, поки мій ельф помічає нову халепу.

-Ти не попередив, що треба мати з собою спортивне спорядження! - бурчу під носа і опускаюся на один з валунів, вкритих мохом. Водянки скажено болять, ноги вкриті порізами та подряпинами від високої трави, тому мені треба хоч трохи перепочити.

Андріл підходить ближче і дивиться на цю сумну картину, склавши руки на грудях. Точно, думає зараз про те, що мене знов доведеться тягнути на спині! Я вже відкриваю рота, щоб виправдатись, але він мовчки повертається і йде геть, щоб зупинитися біля одного з дерев. Зі свого пункту спостереження бачу, як ельф витягає з-за пояса ніж, зрізає листя, а потім і смужки кори, що трохи нагадує нашу бересту. З усім цим видобутком він повертається і вмощується поряд, починаючи щось чаклувати. Єдине, що мені приходить на розум - у нього в руках цілюща рослина, з якої готують перев’язки, але моєму здивуванню немає меж. 

Ні, це не примочки, не гіпсова пов’язка для особливо талановитих мандрівниць - він майструє щось схоже на дуже легке взуття. 

-Дай ногу!

Все відбувається, як в казці про Попелюшку і я змушена погодитись, хоча відчуваю себе страшенно ніяково. У казкових принцес маленька тендітна ніжка і шовкових панчохах, а я схожа на первісну людину, яка босоніж ходила по піску, багнюці, траві й колючкам. Та ще й покусана феями і комахами. До того ж у мене ніколи не було тридцять четвертого розміру, та й взагалі незрозуміло, як Андріл примудрився вгадати з параметрами? Але хай там як нові ельфійські черевики сидять на мені так, наче їх шили в салоні ексклюзивного взуття на замовлення.

-Дуже зручно, - дивлюся на майстерно переплетені смужки листя та кори. - Ти, звичайно, не відкриєш таємницю, де цього навчився? Я колись хотіла сплести з соломки килимок, але він вийшов не дуже… Довелося згодувати нашій морській свинці, їй сподобалося.

Така відвертість змушує ельфа розсміятися - ще одна його риса, яка мені так подобається. Чудова посмішка і зуби, рівні, як два ряди перлів. Досі не вірю, що між нами щось більше, ніж бажання вийти звідси живими.

-Як-небудь тобі розповім.

Він простягає мені руку і допомагає підвестися, одночасно поглядаючи вгору. Хмари між тим згущуються ще більше і я розумію, що зараз почнеться Армагеддон. Думаєте, перебільшую? Нічого подібного! Бо злива накриває нас раптово і це більше схоже на водоспад. Йти далі стає неможливо - каміння ковзає під ногами, не видно нічого на відстані витягнутої руки, але це не найгірше. Я шкірою відчуваю, що стіна води когось приховує і цей невидимка переслідує нас на кожному кроці. 

Спалах блискавки майже засліплює і я застигаю на місці, впечившись в долоню ельфа. Крізь струмені стає помітно силуети, що нагадують привидів: довге волосся тріпає вітер, вони ширяють над землею - напівпрозорі, як хмарки густого туману, але схожі на жінок. Наша поява точно порушила їх спокій, але цього разу відбувається дещо незвичне. 

Замість того, щоб накинутись на мене, як це зазвичай буває, привиди наче скаженіють і летять в сторону Андріла. Витягують довгі руки, намагаючись схопити і утягти за собою. В мене від страху волосся встає дибки, але все закінчується так само раптово, як почалося. Наштовхнувшись на невидиму перепону, вони несподівано зникають, а потім з’являються знову, але перетворюються на вогники й рушать вперед, наче зазивають за собою.  

Я одразу згадую про болотяний вогник, який заманює подорожніх у трясовину, цього нам тільки не вистачало! Не знаю, яким чином мій ельф від них відчепився, але нам це вдалося і більше натикатись на “красунь” не хочу! Залюбки пішла б будь-якою дорогою аби тільки їм не заважати, але тут шлях лише один і мені доводиться себе пересилити! З кимось іншим я б взагалі ні за що не зрушила далі, але Андріл завжди виплутувався з неприємностей, хоча й не так, як я того очікувала. Сподіваюсь, він знає, що робить, і ми потроху пересуваємось, тримаючись одне за одного, наче  сіамські близнюки.

За його спиною не одразу розрізняю темну пащу печери і від такого видовища кров стигне в жилах. Єдина радість -  вона не схожа на ту, в якій ховались Аждарха з Піфоном. Вхід увитий густою зеленню, що звисає на кшалт важкої фіранки, каміння поросло мохом, а між ним знову і знову виблискують вогники. 

- Куди ти мене тягнеш? Думаєш там нікого немає? - нарешті моя впертість змушує подати голос і зупинитись. 

-Якщо тут Міеліки, немає чого боятись! Ходи сюди, Бузочок!

Добре, що я не страждаю на клаустрофобію! І всього то справ - перечекати зливу в темній, хоч око виколи, печері! Єдине, що мене приємно дивує - тут сухо і навіть не так холодно, як надворі. Вогники продовжують кружляти над нами, висвітлюючи хмиз, накиданий в дальньому кутку, і сліди від вогнища, після чого випаровуються. наче їх і не було. Зупиняюсь, щоб викрутити воду з довгої сукні і чую тиху ельфійську мову, вже знайому мені по тому, як Андріл зачаровує різних магічних створінь. Я майже забула, що дещо в нього є при собі - Перстень, що відчиняє всі замки! Як видно, камінь працює навіть тут, де звичайна магія безсила і це дозволяє видихнути з полегшенням. Якщо вже дракон не міг пройти через магічні грати…

-Хвилиночку! - хоча я страшенно радію нашому захисту, в мене виникають питання до ельфа. - Ти казав, що поки ми пов’язані, камінь не працює без моєї згоди! То ти розірвав зв’язок? І давно?