Глава 29

А Таун Веї люди легко обходяться без транспорту - у них є дракони. У нас з Андрілом теж є один, тільки він ще в такому стані, коли його самого необхідно оберігати. Отже, мені дуже цікаво, що ельф вигадає, аби злізти з такої височини. Тарзанку? Малоймовірно. Драбину? Але нам знадобиться пів дня, та й навряд я зможу за неї надійно чіплятися. Хіба що зеленоокий сам полетить… Ох, останнім часом мої здогадки справджуються навіть в таких випадках, коли цього взагалі не може бути!  

Андріл стоїть, закинувши голову і наче когось виглядає. І собі намагаюсь побачити щось цікаве, але над нами лише клаптик синього неба з легкими хмарками. Птахів чомусь немає і я здогадуюсь чому - якщо тут іноді ширяють родичі Аждархи, я б теж тихенько пурхала десь між гілками і не висовувалась, щоб не стати обідом. Вже відкриваю рота, щоб засипати ельфа запитаннями, аж чую звук, від якого серце одразу підстрибує. Знайомий свист крил, що розсікає повітря - його я не поплутаю ні з яким іншим, бо це Фелікс! 

Я  вже звикла до цього розкішного пугача, та дивно бачити його серед магічних створінь. Він виставляє лапи, щоб опуститися на лікоть Андріла, повертає голову з помаранчевими очима і дозволяє себе погладити. Дивлюсь, як довгі пальці ельфа пестять пір’ячко і в мене в грудях стає тісно, такі картинки пролітають в уяві! Я вже втратила відлік часу, іноді думаю, що половину життя провела поряд з цим бешкетником і мої почуття до нього так сильно змінилися. Якби у нас випав хоч один спокійний день, я точно наробила б дурниць, але за всіма цими пригодами хіба нам до кохання? 

Ельф тим часом майже нечутно розмовляє з фамільяром - тільки губами ворушить, але я відчуваю, що між ними повне взаєморозуміння. А потім обидва повертаються до мене одночасно. Ні й ще раз ні! Я на таке не погоджувалась!!!

І оговтатись не встигаю, Андріл так міцно обіймає мене, охоплює за талію і притискає до себе, а далі… Птах змахує крилами, хапає хазяїна за одяг, наче здобич і ми відриваємось від містка. В мене галюцинації, точно! Рятуйте! Хіба пугач здатен підняти двох людей, чи ми тут важимо, як на місяці - у вісім разів менше? Та навіть якби й так, я зараз втрачу свідомість, бо це нагадує політ на парашуті. Обвиваю шию ельфа руками, ховаю обличчя й майже прикушую язика. Вітер тріпоче наше волосся, навкруги надзвичайна краса, а в мене лише одна думка: Катю, тільки не здумай закричати, бо до нас злетяться всі хижаки, що живуть навкруги! 

Коли ми опускаємось на траву, я не відчуваю ні рук, ні ніг, не можу розчепити їх, так і тримаюсь, наче черепашка, що прилипла до ельфа. Відкриваю очі дууууже повільно - алілуя, ми точно на землі! Фелікс ще кілька хвилин кружляє над галявиною, наче перевіряє, чи тут безпечно, а потім перетворюється на хмарку темного туману і розтає в повітрі. 

-Якщо ти ще раз таке зробиш… - це єдине, що я можу вимовити, бо досі тремчу і не можу перевести дух.

-Це був найпростіший спосіб! - спокійно пояснює ельф, прибираючи з мого обличчя розпатлане вітром волосся. - Піду пошукаю ґудзики, доки ти не позеленіла. 

-Поки я не що?! 

Цього тільки не вистачало! З переляку починаю оглядати себе з ніг до голови, але на щастя не помічаю нічого такого. Отже, негідник просто мене розіграв, нічого хай тільки повернеться! Оглядаюсь, щоб сказати йому пару ласкавих і застигаю на місці. Андріл вже подолав відстань до ставка, скинув з плеча торбу з яйцем Аждархи, а слідом за нею - куртку, сорочку, і… Невже він збирається купатись в чому мати народила?! 

Так палко я не червоніла ще ніколи! В мені відбувається боротьба: одна частина майже кричить про його нахабство і змушує відвернутися, а друга шаленіє від видовища такої відвертої чоловічої краси. Скажу чесно, качки з кубиками, манірні інстаграмні моделі, актори з турецьких серіалів мене не хвилювали ніколи. Я не ридала на концертах корейських хлопчиків і вважала, що зовнішність - останнє, що може мене зацікавити в хлопцях. Але це було до того, як поряд опинився ельф. Він гарний, такий спокусливий, що важко дихати! Дивлюсь і не можу відвести очей, аж поки Андріл не заходить в воду, щоб зразковим кролем переплисти на ту сторону ставка. 

Я залишаюсь на березі і дивлюсь у воду, яка тут настільки темна, що можна роздивитись себе, як у дзеркалі. Мама мія! На кого я схожа! Обличчя подряпане, зачіска “Вибух на макаронній фабриці”і я вже нічого не кажу про вбрання! Захожу по коліно воду, яка так приємна та прохолодна, що я залюбки поплавала б і остудила бідну голову. Якби ми були просто на природі, а не в лісі, де на кожному кроці на тебе чатують магічні істоти. Доводиться обійтися вмиванням і я не помічаю, як Андріл повернувся з цілим оберемком склизької трави. На щастя, не зовсім у вбранні Адама, хоча короткі штани намокли і прилипли до тіла у всіх причинних місцях. 

-Гарна водичка? - дивиться на мене так, наче з’їсти хоче. - Пішли на берег, я приготую ліки!

Крокую слідом, ступаючи по піщаному дну, а сама милуюся нахабою, на шкірі якого поблискують крапельки води. Він зупиняється трохи далі від берега, починає відривати соковиті зелені ягоди та складати їх окремо. Зовні точно схожі на ґудзики, навіть з двома дірочками, але запах! Яка там м’ята, треба було брати з собою респіратор! Якщо їх треба бути смакувати - то тільки в безпам’ятному стані!

-Довго на тебе чекати? - Андріл знаком підзиває мене до себе і пропонує сісти на травичку. - Попереджаю, буде трохи текти, але за годину все минеться.  

Я щосили заплющую повіки, аж очам боляче і готуюсь до найгіршого. Чомусь одразу згадую, як вперше мені мазали зеленкою коліна. Тоді я підбила половину групи дитячого садку спуститися в “підземелля”, бо хтось не зачинив двері в підвал. В свої чотири роки я свято вірила, що за тими сходинками внизу - підземний хід, навіть те, що там було темно, мене не зупинило. Спуск виявився коротким і сумним, а після польоту я опинилася в медпункті. Ось і зараз зчіпляю зуби - адже знову винна сама, хто мене змушував дражнити фей?