Глава 27

“Боже, як болить все тіло! Може я провалилась в часовий портал і мені вже стукнуло років вісімдесят?” - ця думка відвідує першою, як тільки я прокидаюсь. Здається, що ми блукали цілу ніч, щоб знайти для себе ночівлю. Андріл, як виявилося, бачить в темряві не гірше кота, а ще відчуває присутність тих, кого не бачу і не чую я. Створінь, від яких краще триматись якомога далі. 

По дорозі він встигає розповісти мені про Первісний ліс і я чую в його голосі захват, який, ви вже вибачте, ніяк не можу розділити. Виявляється, тут кожне створіння ЖИВЕ, я маю на увазі не те, що дерева ростуть, а пташки пурхають. Всі вони розумні, та мають власний характер, бо в них вдихнули життя далекі предки мого ельфа. Власне, таке я вже бачила в тому місці, де ми знайшли базу, але там мене не хапали за рукав гілки дерев, з-під ніг не вилазили коріння, схожі на змій, а метелики не виявлялись Анту - душами тварин, що залишили цей світ. 

Коли ми, нарешті, обтраємо безпечний куточок і Андріл робить щось схоже на гамак, я готова  заснути стоячи, байдуже, що ліс сповнений голосів та рухів. Наче тільки очі закрила, а в них вже б’є яскраве сонячне світло. Рухатись не хочеться і я збираюся ще хоч трохи подрімати, але ніздрі лоскоче солодкий аромат, який змушує розліпити повіки. Не знаю, коли мій супутник нічних пригод все встигає, але він вже роздобув фрукти і горіхи, які апетитною гіркою лежать на величезному листі місцевого дерева. Не вистачає тільки філіжаночки кави - і мрія будь-якої дівчини у вигляді сніданку у ліжку вважай збулася. 

-Дракон ще не вилупився? - бурмочу собі під носа, а сама потай милуюся ельфом. 

Без звичної лускатої куртки він ще більш привабливий, навіть попри недбало закочені рукави сорочки. Вперше це помітила - по правій руці вгору біжить татуювання з ельфійських символів та завитків виноградної лози. Якби таке зробив собі Костян, він би став посміховиськом до кінця днів, але Андрілу пасує все. І думаю, то не просто прикраса, а щось смислове, на кшталт нашого Браслета довіри. 

-Ще ні, - відповідає з нахабною посмішкою. - Ти добре його охороняла!

Ось тепер я одразу схоплююсь! Шкіряний мішок з яйцем Аждархи лежить у мене під боком, оце так казочка про принцесу на горошині! Це ж треба так спати, щоб не відчути підкидиша розміром з м’яч для регбі! А якби він і справді проклюнувся?! Але гостровухого хвилює зовсім інше.

-Я подумав, що не варто залишати його просто так, раптом тут хтось з’явиться, поки мене не буде! 

-Тобто те, що я тут залишилась сама, тебе турбувало не дуже? - нічого собі пояснення, і це після того, як я всього хвилину назад нагородила його титулом чоловіка мрії.  

-Хижаки в такий час сплять, і до того ж вони здебільшого гуляють по землі. 

Він дістає ніж і розколює горіхи, складаючи їх апетитною гіркою, а потім береться за фрукти. 

-Тобто тут внизу живе тільки різна нечисть?  - простягую руку, щоб поцупити одне зернятко схоже на фісташки, тільки фіолетове. Смачне, трохи солодке. 

-Лише люди можуть думати так примітивно, - відповідає неохоче Андріл. В такі хвилини в ньому прокидається ельфійська пиха - а як же інакше, що ми таке в порівнянні з безсмертними! - Броселіанд існував ще до того, як світ поділився на темну і світлу сторону. Все темне воліє сховатися від сонця, любить сирість і морок, тому живе на землі. 

-Не бачу різниці, - ці філософські роздуми мене аж ніяк не переконують. - Хочеш сказати оті підземні сущі, чи як вони звуться, дружньо до нас ставляться? Ти сам сказав, що вони розпускають отруйний туман! 

-Вони не люблять чужинців і добре захищаються, але це не справжнє Зло. 

При світлі дня можу розмовляти про це без тремтіння, тим більше Андріл роздобув не тільки фрукти, у флязі нього залишилась фірмова медовуха. Настрій в мене значно покращується, бо де ви бачили знахарку, яка легко обходиться без смачної їжі? То ж тепер ми сидимо поруч  і влаштовуємо сніданок на двох, а кругом нас пурхають метелики, чи щось дуже на них схоже.

Роздивляюсь їх краще і в мене аж рот від подиву відкривається. Це взагалі не метелики, а крихитні чоловічки. У них маленькі тільця, кумедні личка, зелене, наче весняна трава волосся і одразу чотири пари рук. Судячи з того, як вони крутяться навколо нашого сніданку, їх притягнув солодкий аромат частування, тому я просто милуюся цими бешкетниками. До того часу, поки в  руках не опиняється шматочок спілого фрукта. 

Одраху одне з шустрих створінь набирається хоробрості, підлітає ближче і починає кружляти просто навколо мене. Я підставляю руку з частуванням і розгортаю долоню. Не навчилася на минулих випадках спілкування з магічними істотами, сідай, Катя - два! Мала бешкетниця кілька секунд наче в нерішучості пурхає поряд, а потім опускається. Не знаю, чому я так виришіла, але, як на мене - це дівчинка і досить таки нахабна. Замість того, щоб трохи відкусити від солодощів, завмирає на мить, а потім із стрекотом хапає все частування. 

Дію я імпульсивно і просто стискаю пальці, як ми всі робити в дитинстві, коли ловили жучків та інших комашок. Коровка-коровка, полети на небко... Навіть відчула себе знову п'ятирічною, хоча й ненадовго. Зграя феєчок, які так мене розважали, раптово перетворюється на розлючений рій, що одночасно дзижчить, скажено махає крильцями й - повірити важко – показує гострі кігтики та зуби! Я відпускаю  полонянку і починаю відмахуватись від малих злюк, схоплююсь на ноги й перевертаю весь наш солодкий стіл. А ще відчуваю, наче в мене встромляються сотні гострих голок. 

Якщо вас колись кусали бджоли на пасіці, ви зрозумієте, що я пережила. Виявляється, у цих веселих істот зуби не тільки гострі, а й отруйні! За кілька хвилин на мені залишаються сліди від укусів, які страшенно печуть, але не це головне. Як видно, їх отрута має незвичайну дію, бо в мене все пливе перед очима, а потім відбувається щось зовсім неймовірне. Шум дерев, вереск фей, щебетання птахів набувають для мене особливого сенсу і я починаю їх розуміти. Цей ліс справді живий, він до нас говорить і зовсім не радий мене тут бачити, а від такої какофонії в мене починає паморочитись голова.