Глава 24

Галас та музика вщухають пізньої ночі. Здавалося б, я повинна відчувати втому, бо пережила за цей день більше, ніж за половину життя. Але ні! Я зовсім розгублена. Не можу розібратись з тим, що коїться в душі, а там… Очікування нової халепи, бажання повернутись додому і ще необхідність, просто пекуча потреба опинитись в обіймах негідника ельфа. 

Добре розумію, що вдома я швидко все забуду, а може й одразу, якщо Андріл скористається своєю магією. Буду жити, наче нічого не сталося, звичним для себе життям, а ось що до кохання… Тепер я не впевнена, що знайду когось, здатного викликати таку ейфорію та бажання в кожній клітині, такий потік тепла, ніжності і неймовірного відчуття єдності. 

Так, Катю, це вже якась маячня, зберися негайно і поводься, як нормальна людина! Вічно закохуєшся в якихось непридатних для стосунків суб’єктів… Добре, що ми розлучилися там, біля шатра, тепер я видихну спокійно і зможу поспілкуватись з Афіфе, бо я прив’язалася до цієї наївної гарненької дівчини! Так хочеться, щоб вона була щасливою в майбутньому шлюбі! 

Повертаю до будинку нареченої і вже збираюсь зайти в середину, коли бачу відблиски вогнища просто за рогом. Цікавість не доведе жінку до добра, про це ще в казці “Синя борода” написано, але мене як магнітом манить. На щастя, цього разу бачу не танцюючих Полум’яниць і не якогось вогняного чудовиська, а невелику компанію, що сидить біля вогню. Хтось з родичів наречених і кілька підлітків, які зовсім принишкли.

-Пані Кетра! - один з чоловіків схоплюється, радісно мене вітаючи. - Приєднуйтесь до нас, скуштуєте білий лотос?

Посидіти біля вогнища - дуже приємна пропозиція. на неї я з радістю погоджуюсь, а ось що до напоїв… Як показало життя, на мене вони діють не так, як на місцевих, тому відчуваю деякі сумніви. Правда цього разу мова не про вино і навіть не пиво, бо його п’ють і діти, які тут зібрались. Головний куховар кидає в велику металеву кружку білі зірочки, які приємно тарахкотять, і заливає кип’ятком. Від нього в повітря здіймається солодкий аромат, який навіює спокій, отже відмовитись просто неможливо.

Хвилиною пізніше я вже сиджу в компанії найприємніших людей, які ставляться до мене з особливою повагою. Досі не звикну до такого! А тут ще й виявляється, що зібрались вони не просто так, а послухати страшні казочки на ніч, точно це моя стихія! Згадую, як в літньому таборі була головною, хто розповідав вночі про упирів та страховиськ. Якось наш директор вийшов покурити і почув, як ми розмовляємо о першій ночі. І не додумався ж до чогось іншого, як в самий критичний момент просунуту руку у відчинене вікно і сказати “Я прийшов по тебе!” Моя сусідка по ліжку тоді ледь не вмерла з переляку, а я перестала вражати знайомих подібним розповідями. Краще послухаю, чим лякають тут неслухняних дітей. 

-Пані Кетра, розкажи нам байку! - не встигаю я скуштувати ароматний чай, як до мене звертається дівчинка з темними живими очима, дуже схожа на Афіфе. - Будь ласка! 

До неї приєднуються всі інші, воно й не дивно, знахарка ж повинна знати такі цікавинки, як-не-як їй за родом занять доводиться спілкуватися з різною нечистю. 

-Добре! - розумію, що відкараскатися не вийде і пригадую, що б такого розказати, щоб було цікаво. - Тільки попереджую, то байки з мого краю!

Всі тільки ще більше радіють, бо кому ж не хочеться дізнатися щось новеньке, про що ще ніхто не розповідав за нічним вогнищем. 

-Так ось, - починаю загадковим голосом на фоні такої тиші, що чути тільки тихе потріскування вогнища. - Було це в часи, коли перші люди ще жили в Раю. Вони виявились неслухняними і порушили одну заборону, а саме в них народилися діти, яких треба було якось сховати від чужих очей. Тоді вони поселили їх в різних місцях: в лазні, за пічкою, в колодязі і в полі. Так ці діти й залишились жити поряд з людьми. Деякі були добрі, а деякі не дуже, наприклад, Лазник. Отже, розповім про нього. Пішли якось три подруги напередодні своїх заручин в лазню поворожити. І було це вночі, бо тільки коли заходить сонце, Лазник може з’явитися перед людиною. Кожна взяла з собою подарунок: шматочок мила та окраєць хліба. 

Постукали вони в двері, а у відповідь ні звуку, отже, не розізлили хазяїна. Перша дівчина трохи підняла поділ сукні, коли переступала поріг і відчула, як до її ноги торкнулася волохата лапка. Отже, чоловік її буде багатим! Друга зробила те саме, але до неї торкнулася мокра рука, а це означало, що чоловік любитиме чарку більше, ніж дружину. Третя зробила крок…

Не встигаю рота розтулити, щоб закінчити байку, як чую у повітрі той самий свист, який колись налякав нас в лісі. Над вогнищем проноситься тінь, що змушує зойкнути всіх присутніх, а декого і скочити. Бачу, як на дерево, що розкидало свої низькі гілки, сідає пугач і сама застигаю на місці.

-Фелікс? 

Цю пташку я впізнаю будь-де, бо це фамільяр Андріла. Саме через нього я тут і опинилась, отже і тепер він з’явився не просто так. Про казку я зовсім забула, серце тріпоче, як навіжене, невже мій красунчик-ельф вирішив стримати слово? Мені одночасно радісно і образливо. Тобто навіть попрощатися не хоче, боїться, що ми не стримаємось перед тим, як пірну назад в портал? Ну добре, хай буде по-твоєму! Хтозна, як у вас ельфів заведено. 

Щось бурмочу на знак вибачення, але мене ніхто не зупиняє, всім і так ясно, що пугач прийшов по мою душу і кудись кличе. Як тільки я підіймаюсь, він злітає з гілки і рухається в бік гір, отже треба просто йти слідом. Скоро я вже захекуюсь і в грудях стає тісно чи то він швидкої ходьби, чи від суму, який раптово накотив. Не обійняла наостанок Афіфе, нікому не подякувала, не побачила зелені очі… Стоп! А ось це вже заборонена територія!   

Чим далі, тим складніше мені йти, бо вже настала глуха ніч, а місяць сховався за хмарами. Я навіть не розумію, куди ми так поспішаємо, а дорогу  ніколи не запам’ятовувала, не просто ж так заблукала тоді в лісі! Тепер думки лише про одне - хоч би не звалитись випадково у прірву! Невже не можна було відкрити портал десь в більш зручному місці, ми ж точно вже тут були!