Глава 17

Останній раз я була на сільському святі років в шість, коли батько возив до родичів, але й там не було таких гучних веселощів. Чи то наливка у місцевих особлива, чи норов такий, але ближче до ночі всі забули і про дракона, і про ельфа, зате почалася справжня гулянка. Чоловіки змагаються в силі - щось на кшталт греко-римської боротьби, тільки попередньо учасників, роздягнених до пояса, намащують олією місцеві красуні. І це вам не інстаграмні хлопчики, а купа м’язів, що грає під засмаглою шкірою! 

В іншому куточку забіг півнів на швидкість, правда пташки не зовсім півні, бо пір’я в них сяє в темряві і нагадує спалахи полум’я. Діти бігають за повітряними зміями, дівчата фліртують з хлопцями, а я відчуваю себе трохи самотньою, бо мій зеленоокий супутник десь зник одразу після застілля. На відміну від мене ельф почувається тут, як вдома. Він одночасно поважний гість і свій хлопець, з яким кожен залюбки розмовляє, а бідні жінки просто тануть, як тільки опиняються поруч. Одна з таких якраз з’їдає його очима, хоча я точно бачила, що вона прийшла на свято з чоловіком. Отже, це знову його ельфійські жарти! 

-Хочеш халви? - Афіфе вчасно мене відволікає. - Чи може ще фруктів? 

-Дякую, але ще трохи і я лопну з такою кількістю смакоти. 

-Всі хотіли вам віддячити, це найменше, що ми можемо зробити! -дівчина посміхається ні на її щоках з’являються ямочки.

Оце тобі на! Спочатку ми привезли за собою драконицю, яка ледь все тут не попалила, а тепер нам ще за це і дякують. Або я чогось не знаю, або Афіфе занадто щаслива через те, що повернулася додому. 

- У тебе чудова родина, я рада, що чимось змогла допомогти і буду вас згадувати.

Ох, як би мені зараз хотілося і правда попрощатися та повернутися додому, але для цього потрібно знайти одного ельфа, що втягнув мене в історію. Афіфе наче читає мої думки.  

-Мене просили передати, пан Сільварант хотів з тебе бачити.

Так і кортить спитати, що ж таке йому завадило самому до мене підійти, але подруга точно нічого про це не знає і я не хочу зайвих запитань. Починаю мимоволі шукати серед гостей знайому постать Андріла, але на диво ельфа ніде немає! 

-А ти нічого не наплутала? Він точно говорив про мене?

Подруга киває і я підвожусь, щоб знайти свого нестерпного ельфа. Пробираюсь крізь натовп у дворі,  зазираю в будинок, а вже потім починаю маленьку екскурсію садом. Звертаю в зарості, де розкидані старі розлогі дерева, і раптом завмираю, бо натикаюсь на солодку парочку, яка сховалася від сторонніх очей. Зеленоокого негідника я впізнаю одразу по білявому волоссю, в якому виблискує скупе нічне світло, як і жінку, яка весь вечір закликала його гарячими поглядами.    

Сказати, що це неприємний сюрприз - нічого не сказати, менш за все я хочу виглядати так, наче за ними підглядала. Намагаюсь потроху задкувати, але одяг чіпляється за якийсь кущ з колючками, який тримає мене мертвою хваткою. Залишається просто принишкнути і дочекатись, поки вони самі підуть шукати більш затишний куточок, хоч мене ця любовна сцена чіпляє за живе. Навіть не хочу визнавати, що всьому виною мої власні почуття, замість цього вдивляюсь в незнайомку, яка легко дасть мені фору на сто років вперед. 

Нова подружка Андріла - не просто гарна жінка. В ній  є щось невловиме: в тому, як повільно рухається, як прибирає з гарного обличчя неслухняне пасмо блискучого чорного волосся та поводить плечем, що ледве прикрито напівпрозорою тканиною. Навіть розмовляє тихо і повільно, наче мед в вуха наливає! Розібрати хоч слово я не можу, бо говорять на місцевому діалекті, але тут знання і не потрібні, по тому, як ласкаво він нарешті обіймає її талію та пригортає до себе, можна все зрозуміти! 

В мене одночасно закипає щось схоже на гнів, обурення та бажання випустити на красуню якогось дракона, причому просто зараз! Навіщо він мене покликав, щоб я не мала ілюзій?! Щоб опанувати себе, підіймаю очі догори, де якраз розходяться хмари і бачу, як серед них з’являється повний місяць. Чомусь тут він жовтий та неймовірно яскравий, так що кожен листочок на дереві стає добре видно через перші місячні проміні. Вони необережно падають крізь густі гілки на доріжку, де стоїть закохана парочка, а далі відбувається таке,чого я точно не чекала.

Незнайомка раптово завмирає, на мить мені здається, що їх тіла сплітаються в одне і тільки потім я помічаю таке, від чого кров стине в жилах. Гнучке тіло жінки змінюється на очах, перетворюється, звивається довгими кільцями, виблискуючи чорною лускою. Господи, це ще що за анаконда? Від страху зовсім прирастаю до землі, що як тут ціле селище перевертнів? Згадую кадри з фільмів жахів, починаючи від “Світанку до закату” і закінчуючи “Вієм”, від чого взагалі ось-ось втрачу свідомість.  Навіть закричати та покликати на допомогу не можу! 

Натомість з усієї сили смикаюсь, щоб відірватись від колючок, що тримають мій одяг, в тиші саду чути, як тріщать гілки, а наступної миті до мене повертається голова… ні, вже не жінки, а якогось монстра з ротом від вуха до вуха і подвоєним язиком. Цього виявляється достатньо, щоб вона трохи відволіклася та розтисла хватку.  За мить Андрід використовує свою магію, я чую крізь сичання його тягучу мелодійну мову. З кожним словом створіння, яким воно було до цього поступово набуває жіночих форм, а потім падає до його ніг і більше не рухається. 

В мене трусяться руки, але нарешті виплутуюсь з капкану колючих гілок і роблю кілька кроків назустріч. 

-Хто вона така? - з’ясовувати стосунки ми будемо потім, зараз треба розібратися з новим “приємним” сюрпризом. 

-Ти хотіла спитати що воно таке, - Андріл дивиться на жінку, що розпростерлася на землі, аж потім переводить на мене смарагдові очі. - Це Вереселень. Давно я їх не бачив. 

-Вереселень? - слово мені ні про що не говорить і ельф продовжує розповідати так спокійно, наче це просто страшна казочка на ніч.

-Перевертень, який може перекидатись на змію, -він здивовано піднімає брову, - Зазвичай живе в домі людей і займає місце померлого чоловіка чи дружини. Я дещо почув від родичів Афіфе і хотів перевірити, але не очікував, що мої здогадки будуть вірними. Ти вчасно з’явилася, Бузочок, я твій боржник.