Глава 15

Коли оце так порюмсаєш, наче стає легше. А головне мене відпустило, ми тепер сидимо на валунах біля озера і розмовляємо. Просто говоримо, не сперечаємось, не кохаємось на м’якій траві і мені від цього якось спокійно. Я слухаю Андріла і його троху тягучу мову, та дивуюся - виявляється життя у ельфів зовсім не таке казкове, як я собі уявляла. 

Почати з того, що він син одинадцятої дружини елфійського аристократа. Тепер все зрозуміло! А я весь час задавалася питанням, звідки в нього ця гарненька приставочка у вигляді “мілорда”... Але ж одинадцята дружина, Карл! В них там що, цілі гареми?! Зі слів Андріла, завдяки матері він і отримав здатність управляти драконами, хоча в житті це не дуже допомогло. Оскільки статки в родині розподіляються спочатку між старшими з дітей, йому дісталося… ну, тут кожен назве це по-своєму. Тож мій приятель впевнений, що трохи підзаробити йому не завадить, хай і не зовсім звичайним чином. 

-І як батьки ставляться до твоєї… емм… професії? Дракони для вас - звичайне явище, а займатися продажем крадених артефактів теж вважається почесним заняттям?

Хочеться його трохи подражнити, що поробиш - така вже в мене вдача, але. виявляється, його це аніскільки не бентежить, навіть,  навпаки. 

-Це ти мені скажи, - Андріл хитро посміхається, - в тебе, я бачу, теж природжений талант.

Ось не міг обійтися без того, щоб вставити шпильку, хоча його насмішкуватість імпонує мені більше, ніж спроби спокусити.

-Якщо ти про перстень, то нам треба було якось втекти від твого задушевного друга, - мене досі кидає в піт, як згадаю Камаль-бея. - І, до речі, дехто міг повернутися і мене забрати! 

-А хіба я не повернувся?- Андріл знизує плечима. - Я наказав Феліксу за тобою слідкувати, я знав, що ти в безпеці, а потім він привів мене до таверни. Але зараз мова про інше. Я маю на увазі не перстень, ти вкрала у Камаль-бея дещо дуже цінне, чи не так? 

Розмовляти далі вже нестерпно, бо негідник знову зазирав в мої думки. І ще насолоджуєтся моментом, бо тепер звинувачувати його з контрабанді джинів та рідкісних речей я не можу. Сама злодюжка!

-Що ти маєш на увазі? - якщо вперти руки в боки, як роблять у нас всі жінки споконвіку, то це додасть вагомості словам. У всякому разі мене не видає рум’янець сорому.

Дивлюся в бешкетні смарагдові очі і бачу, як них прокинулася цікавість, але вже зовсім не до мене, а до того мішечка, що я сховала в бездонній кишені.

-Я кажу про Чар-зілля, яке ти сховала в спідниці, - Андріл закінчує майструвати свою сопілку, чи що він там робив з камишини і прикладає до губ. - Ти так красиво його поцупила, що я просто в захваті!  

-Я зробила це не для себе! - миттєво спалахую. - Хочу віддати Афіфе, щоб вони звідси забралися! Як я розумію, це як ти кажеш Зілля коштує достатньо, щоб можна було не віддавати в дочку в наложниці старому збоченцю! 

- Я можу допомогти знайти покупця…

-Вибач, але ні! У нас була зовсім інша домовленість і ти обіцяв повернути мене додому! Додому, чуєш? Це туди, де на мене чекають друзі і батьки, де я можу ходити в джинсах, а не в сукні Попелюшки і де немає всієї цієї чортівні! 

 Додала б ще одне слово - “тебе”, але язик не повертається.

- А ти точно цього хочеш? - Андріл дарує мені такий погляд, що я втрачаю владу над собою і гнів непомітно випарюється

На щастя, мене рятує несподіваний шум і я повертаю голову в бік голосів, що до нас наближуються. За власними переживаннями геть забула задля чого ми тут сидимо і тепер бачу, як назустріч виходить чималенька компанія чоловіків. Вигляд у них, як у середньовічних селян, кожен має при собі якусь зброю, а дехто - просто вили чи міцну палицю. Ельф легко схоплюється на ноги і чимчикує назустріч, а я так і залишаюсь на своєму місці. 

-Мілорд Сільварант! - головний з компанії - рудий здоровань. Побачивши гостровухого він кланяється і знімає капелюха, це так привітання! - Ми прийшли, як тільки змогли, ще кілька хлопців наздоженуть, бо вони зайняті в полі.

-Добре, - Андріл поводиться так, наче подібне спілкування для нього норма. Тепер зрозуміло, чому Афіфе була така вражена через той поцілунок серед хмар. Для селян пан ельф все одно, що місцевий володар, а не просто погонич дракона. Тим часом він оглядає краєвид і показує рукою кудись за невеликий схил. -  Піднімайтесь з обох боків, а я зайду в печеру. 

Про мене вкотре забули і доводиться нагадувати, що я тут не кіно прийшла подивитись. Ледве наздоганяю довгоногого красунчика і хапаю його за рукав. 

-Може поясниш мені, що відбувається? Навіщо всі ці люди?

-Про всяк випадок, - легковажно видає він, при цьому прискорюючи ходу. Від підйому на гору вже починає колоти в боці, але так просто мене не спекатися. - Нам треба приспати даконицю, бо під час спарювання вони стають дуже злими. І дуже голодними!

-Спалені посіви і стадо корів на сніданок? Ти щось таке казав… - тепер точно волосся стає дибки. - А як ми цьому завадимо? 

-Бузочок, на твоєму місці я просто б десь сховався, ти надто апетитна! Тільки не тікай далеко, бо ми з тобою також дуже тісно пов’язані.

Він підморгує, а я мимоволі потираю руку, на якій ледь помітні ельфійські знаки. Тим часом вся компанія вибирається на кручу, яка закінчується величезним темним отвором. З печери доносяться ритмічні звуки, гарчання і стогони. Божечко, це ж скільки бідний Піфон прожив у целібаті! Треба бути божевільним, щоб втручатись в цю симфонію кохання. Хоча, судячи з наляканих облич, сусідство з новоспеченою матір’ю не дуже радує селян. Мабуть, я б теж зробила спекатись такого сусідства!

Поки розмірковую про долю бідних драконів, присутні займають свої позиції, ховаючись за камінням і мене також хтось тягне за собою. 

-Я так розумію, ти Кетра, Афіфе мені про тебе розповіла, - до мене звертається чорнявий чоловік, що зовні нагадує героя турецьких серіалів. На вигляд йому років сорок, але в бороді вже з’явилися срібні ниточки, а лоб перекреслює кілька глибоких зморшок. - Відійди десь подалі і сховайся, бо жінці тут не місце!