глава 14

-Стрибайте вниз! Зараз! - командує Андріл.

Ми знизилися так, що видно дзеркальну поверхню якогось озера, що ховається між двома гірськими схилами. Супутник Піфона теж заходить на посадку, отже, нам якось треба відчепитися від цієї гарячої парочки. Афіфе, яка все життя звикла слухатися чоловіків, блідне наче полотно, але скидує маленькі ніжки з сидіння і стрибає просто вниз. Але зі мною такий номер не проходить, до того ж я не вмію плавати!

-Стрибай, бо тебе зжеруть! - зеленоокий спокусник штовхає мене в спину і ми летимо в озеро одночасно. 

Наче й невисоко, але удар об воду дуже болючий, бо я впала жабкою, а не пірнула граціозно, як ластівка. Вода одразу попадає в рот та ніс, щосили луплю руками, підіймаючи фонтан бризк, а потім все темніє, дихати стає нічим і я провалююсь в якийсь мутний кисіль. 

Тут так темно, майже нічого не видно, і я лежу на гострих каменях. Зашпори по всьому тілу, але якщо не рухатись, то біль стерпний. На жаль до мене з мороку починає підкрадатись якесь створіння, а я не можу навіть поворухнутись. Воно сичить, застрибує мені на груди та запускає пазурі. Я починаю кашляти, намагаюсь струснути чудовисько і розтуляю повіки. 

- Ну ти мене і налякала! - бачу як з туману матеріалізується обличчя Андріла. - Ти що, перший раз побачила воду?

Він припиняє робити мені штучне дихання і витягує з-за пазухи вже знайому флягу з мировуром. 

-Ти обіцяв, що політ буде безпечним, - хоча говорити мені важко, але промовчати у відповідь не можу. - Ти казав, - піднімаюся на одному лікті, - що Піфон робочий дракон і він слухняний! 

-Випий! - ельф проcтягає мені флягу, від якої лине солодкий медовий аромат, але я ще не все сказала.

-Хочеш відмазатись за допомогою своєї медовухи?! Ти ледь мене не вбив! 

Схоплююсь на ноги, але голова паморочиться і Андріл мало не силою вливає мені рота кілька ковтків цілющого напою. Діє від одразу: слабкість проходить, кров перестає бухати у скронях, а легені - розриватися від гострих колючок. Бажання з’ясовувати стосунки також поступово зникає, але я досі зла і хочу розібратися в тому, що сталося.

-Де Афіфе? - почати слід з моєї тендітної подруги, якої я поруч не бачу. 

-Пішла по допомогу…

-Тобто ти відпустив її САМУ?! 

-Бузочок, ти дещо забуваєш, - мій гнів його аніскільки не зачіпає - Афіфе виросла в цій місцевості. Вона знає коротку дорогу і їй тут нічого не загрожує. В тутешніх горах немає хижаків.

-Крім дракона! - я про всяк випадок озираюсь. - І якщо тут немає небезпеки, навіщо нам допомога?

Андріл сідає на камінь в теж робить ковток напою, а я точно бачу, що йому кортить розповісти щось не дуже приємне. Мене трохи трусить від холоду, одяг намок і довга спідниця зробилася страшенно важкою. Як тільки жінки ходять в такому щодня та ще й в горах, коли тут потрібен спортивний обладунок? Поки я віджимаю воду, мій супутник зрізає камишину і починає щось з неї майструвати, доки мій терпець не уривається.

-Так і будеш мовчати? 

- Будь ласка, не голоси на всю округу! Ми тут не самі.

-А з цього місця детальніше! 

Не встигаю продовжити, як опиняюся в капкані його рук і ельф легко, як дитину садить мене на коліна. 

-Бачу, ти не вгамуєшся. Гаразд, якщо вже так хочеш знати, Піфон знайшов собі подружку. 

-Що??? Ти хочеш сказати … Але Афіфе розповідала, що тут не водяться інші дракони! Звідки вона взялася? 

-Все просто… - Андрій дивиться мені в очі і слова застигають на губах. Він знаходить мою руку і переплітає пальці, так що мені здається по жилах раптом побігла лава. Куточки його губ піднімаються і мене пестить такий ніжний і одночасно пристрасний погляд, що я не можу йому протистояти.  

Раптово помічаю, що навколо нас пурхають метелики і ще якісь дивні, схожі на колібрі пташки з райдужним опіренням. І не просто літають, а наче всі одночасно виконують якийсь танок на двох. 

Здогадка осяює раптово. Вони нас відчувають! Відчувають ту саму ельфійську магію, яка допомагає встановити контакт навіть з літаючим рептилоїдом. Отже, коли ми опинились поруч, там в піднебессі, під час того шаленого поцілунку у Піфона прокинувся зов крові. І його подружка прилетіла на заклик дракона. 

Так, дуже просто! Мені аж “легше” стало! 

-І де вони тепер? - насилу відбираю руку, бо ще трохи і, як ті пташки втрачу розум. -Я маю на увазі Аіфона і його леді?

-Паруються. Тут є досить велика печера, їм там сподобалось. 

-Просто супер! А тепер поясни, навіщо ти все це накоїв? Я не вірю, що ти…

-Закохався? - продовжує він з бешкетним виразом і я червонію, бо подумала саме це. - А чому б і ні? Правда між знахаркою і фейрі шлюбів ніколи ще не було, але колись все трапляється вперше! У всякому разі ти будеш смачно готувати, я слідкував за тобою в таверні, тебе так і тягнуло до вогнища. Що до дітей, свіжа кров - то також непогано, все одно вони будуть більше схожими на мене. 

Може Андріл розповідав би про свої плани і далі, але мене аж в жар кинуло від обурення. Куховарка? Свіжа кров? Щосили відпихую його від себе, так що мілорд Сільварант падає на траву, і схоплююсь на ноги. 

Його сміх чую вже за спиною в це дратує ще більше.

-Стій, навіжена! Я пожартував!

- Тільки спробуй до мене підійти! - попереджую розлючено. - Шукай собі пригод деінде! Якщо хочеш знати, ти не мій типаж, я люблю міцних чоловіків, таких, як Костя. Його б ніякий дракон не скинув! 

- Бузочок! 

- Мене звуть Кетра, а точніше Катерина, чого я повинна підлаштовуватись під вашу говірку? То де тут дорога до села? Я піду сама, а ти чекай, як хочеш допомогу, більше не хочу тебе бачити. 

Сама не знаю, чого я так розізлилась. Може через те, що зеленоокий сипав жартами, наче таку як я  можна найняти лише в якості домашньої робітниці, ще один знайшовся! Від образи навіть щипле очі, але я вперто продовжую йти геть. Тут тільки одна дорога, точніше стежка, на ній не заблукаєш. Хай я зітру всі ноги в цих східних бабушах, але залишається поряд з цим негідником не хочу ні на хвилину!