Глава 10

Перше, що я роблю – міцно тримаючи за руку Афіфе біжу подалі від будинку Камаль-бея, якщо це можна назвати словом «біжу». У розшитих східних капцях пересуватися зручно килимами, а не вулицею, де під тонкими підошвами раз у раз трапляються гострі камінці. Моя подруга не перестаючи хлюпає носом і тільки коли ми зупиняємося перевести дух, відбирає в мене руку.

- Ой, що тепер буде! Пан дуже розгнівається!

- Пан буде спокійно лежати ще кілька годин! – сердито вимовляю я. – Ось що, Афіфе, краще скажи, де ми можемо сховатися? Як далеко мешкає твоя сім'я?

-Далеко... - вона похитує головою і показує кудись вгору. Задираю голову і бачу, що село серпантином повзе по горі,  що ділиться на кілька високих колон, які губляться десь у хмарах.

Цікаво, як туди дістаються та на чому пересуваються тутешні мешканці? Навряд чи вони мають канатну дорогу. Верхи? Наїзниця я не дуже, та й де ми зараз візьмемо коня? Напевно, я думаю дуже голосно, тому що Афіфе крізь схлипування вимовляє якісь слова, схожі на «дракон» та «ельф». На її густих віях блищать сльози, а в мене в животі утворюється порожнеча. 

- Я тебе правильно зрозуміла? Ви добираєтесь на гору на драконах?!

Ні, це сказала не я! Не може бути, щоб до всіх радощів додалася ще й така краса, як вогнедишні рептилії. Господи, зроби так, щоб мені це почулося, бо найбільше я боюся висоти! Напевно, мій переляканий вигляд змушує подружку розговоритися і вона намагається мене заспокоїти.

- Загалом у селі є лише один дракон, робочий, - пояснює вона і я розумію, що мало знаюся на цих чудових домашніх тваринках. Мабуть, цей дуже смирний на відміну від бойового, який може одним подихом спалити ціле місто. Моя подруга тим часом в прикрістю додає деякі деталі. – Але він не слухається людей! Щоб керувати Піфоном, потрібна ельфійська кров, бо інакше він скине сідока!

-Нічого собі! – зривається в мене з вуст.

-Зате дракони літають у будь-яку погоду і можуть перенести відразу багато вантажу, – розмірковує Афіфе вже зовсім спокійно. -  А ще з ними не треба переходити мостом через ущелину.

Подумки підраховую плюси, при цьому в голові крутиться лише одне питання: де нам посеред ночі знайти ельфа, та ще й з драконом. В душу починає закрадатись думка - одного вухастого я точно знаю, ось тільки сумніваюся, що він захоче знову зустрітися. Я так напружено думаю, що, здається, чути, як скриплять мізки. Думки скачуть, наче табун неприборканих коней, бо проблем тільки побільшало. Цікаво, мене шукають? Напевно, у таборі кіпіш, а може, вже повідомили батькам! Уявляю, як поліція обшукує ліс і тикає жердинами в сніг, поки я блукаю нічним містом у костюмі східної танцівниці.

Оскільки мілорд Андріл уже втік додому, його як свідка ніхто не допитуватиме, залишається одна надія – раз я сюди потрапила, значить, є і вихід назад! Наприклад, разом із його пернатим фамільяром. Загалом саме через пугача я і пірнула в портал, зрозуміти б ще навіщо він мене сюди затяг? У задумі я не відразу помічаю, що стоїмо ми не просто біля будинку, а прямо під дверима таверни і над головою погойдується жовтий ліхтар, а на ньому сидить пугач.  Наче знущається!

До того ж, несподівано відчиняються двері і в плямі світла з'являється величезна постать на волохатих ногах. Щоб мені провалитися! Перша думка - це знову Мінотавр або принаймні його дрібніший родич, тож треба завмерти і не рухатися. Афіфе ховається у мене за спиною і теж не видає жодного звуку. Тишу порушує п'яне бурмотіння якогось брудного обірванця, якого громила тримає за комір. Незважаючи на його погрози та жалюгідні спроби чинити опір, господар таверни швидко позбавляється гостя, нагородивши гарним стусаном, і тільки тепер повертається до нас.

- Довго мені ще чекати?

Голова в нього не бичача, але теж з рогами та густою кучерявою шевелюрою. Фавн, і зростом вище Костяна. Поверх одягу – довгий фартух, а в роті щось схоже на трубку, що поширює аромат палених віників. Мені зовсім не хочеться знайомитися з ним ближче, і я кліпаю віями – може він подумає, що я чужинка і не розумію жодного слова? Даремно, бо брови над чорними очима зсуваються, а двері відчиняються ще ширше.

Афіфе підштовхує мене в спину, і я роблю крок на ганок. Раптом втікачка краще знає звичаї і жінок тут не залишають ночувати просто неба? «Мінотавр» тим часом оглядає мене з голови до ніг і його ніс з шумом втягує повітря, ніби намагається розпізнати знайомий запах.

- Як тебе звуть?

-Кетра! – вигадати щось нове у стресовій ситуації виявляється не так просто, тому я називаю своє рольове ім'я, а заразом повертаю голову до переляканої подружки. – А це моя сестра! Тут можна переночувати?

-Вільне ліжко тільки одне, – гарчить громила. - І вам доведеться заплатити по два квотери за душу, безкоштовно лише для нічних фей!

Оце комплімент! Схоже в цьому світі мої зовнішні дані оцінюють зовсім інакше і тут не обов'язково бути довгоногою худою білявкою. На обличчі фавна з'являється інтерес і він, почухавши борідку, робить крок убік. Як тільки ми потрапляємо всередину, господар таверни веде нас за собою повз кімнату, де майже нічого не видно через тютюновий дим. Сходи поскрипують під його важкими кроками і мимоволі перекладаю погляд на ноги. Нічого собі копита! І густа, чорна шерсть, яка виглядає з-під шкіряних штанів, з таким Костян познайомився б із задоволенням – якраз його вагова категорія!

За своїми фантазіями я пропускаю момент, коли із сусідньої кімнати виглядає жінка, що лише трохи поступається габаритами «Мінотавру»

-Вхагар?! Як це зрозуміти? – вона впирає руки у боки.

- Ці залишаться на ніч... - він якось стразу здувається і зникає під гнівним поглядом. Треба розуміти перед нами дружина господаря і виглядає вона вражаюче, хоч і дуже привабливо для такого зроста. Не встигаю я озирнутися, як фавна притягує мене до себе, по-материнськи обіймаючи напрочуд м'якою долонькою, а потім підзиває Афіфе.

-Я нічого не питатиму, люба, бачу, що тобі не дуже сподобалося там, де ти раніше була. Не бійся, тут тебе ніхто не чіпатиме! – вона сердито дивиться у слід чоловікові перед тим, як повернути ключ у замку та пропустити нас у кімнату. – Але задарма я нікого в трактир не пускаю!