Глава 4

- Це такий місцевий прикол? –  намагаюся згадати, чи не розповідав мені Костя щось про «фейрі». Нічого подібного.

Андрій мовчить. По-моєму, розіграш приносить йому особливе задоволення, а я починаю злитися – вдруге за вечір мало не попрощалася з життям, а цей... стоїть посміхається.

- Знаєш, що я думаю? Ви тут проводите якісь експерименти, а ти наглядаєш за місцевими «звірятками». Вгадала?

- Хочеш знати правду? – зеленоокий схрещує руки на грудях. – Мене тут теж не повинно бути. Це портал, він відкривається раз на рік для зв'язку між двома світами. А я... ну скажемо так, хочу тут пополювати.

- Тобто ти з того, - тикаю пальцем у бік лісу, – іншого світу! Ельф!

- Не віриш? – цього разу Андрій не йде, а навпаки, наближається і дивиться мені у вічі.

У цих сутінках його силует здається чимось нереальним, фантастичним, як і все, що відбувається...

Ми тут самі і я відчуваю, що цей зарозумілий красень мені подобається. Навіщо обманювати себе, у мене ніколи не була такого бойфренда, та й не буде, напевно. Порив вітру тріпає біляве волосся мого рятівника, і раптом я помічаю в ньому маленькі відблиски, до яких так і хочеться доторкнутися. На губах Андрія з'являється загадкова, трохи глузлива посмішка. Він вивчаюче дивиться з-під цих довгих чорних вій, через що мені стає одночасно холодно та спекотно.

Притискаюсь спиною до стіни і, не сміючи поворухнутися, судомно підбираю слова, щоб про щось заговорити, зупинити цю навагу. Пізно! Я вже потрапила в полон і нічого не можу з собою вдіяти! Тремтіння пробігає по тілу і холод тут зовсім не до чого, просто Андрій без жодного сорому «роздягає» мене поглядом.

Я відчуваю, як палає обличчя, а в животі пурхають метелики.  Чорт, це і є ельфійська магія? Хочу, але не можу відвести очі, помічаючи трохи нахабну усмішку на гарному обличчі. Тут, у лісі, нас оточує оксамитова темрява, поглинає все довкола, надаючи моменту ще більшої гостроти.

- Ти говорив уночі не варто блукати базою!

Напевно, це вимовляю не я, а слабкий голос розуму, який відразу змушують замовкнути.  Мій прекрасний ельф робить ледь помітний рух пальцями і морок поступово розсіюється. Тепер нас оточують тисячі маленьких світлячків, вони ширяють всюди, і це правда схоже на казку.

- Так краще?

Я бурмочу щось незрозуміле і його посмішка стає ширшою і нахабнішою.  Оп! Здається, я збожеволіла чи напилася до бісиків, але куди поділася хатинка та зимовий ліс? Чомусь я лежу на теплій землі і відчуваю під собою м'який килим трави, а поряд хто б ви думали? Ні, не Лола, яка прийшла позасмагати і не Костян із пляшкою «Джмеля». Думаю, не треба пояснювати, що присутність Андріла Сільваранта мене трохи бентежить, якщо не сказати більше. Я відкриваю рота, щоб поставити чергове дурне питання, але не встигаю, бо дивлюся на його губи. Відчуваю п'янкий запах сандала і провалююсь кудись у нірвану ще до того, як... Боже, він що мене поцілував?  

Насилу піднімаю повіки і бачу криву посмішку. По тілу все ще блукають «флюїди», я не можу вгамувати тремтіння. Я прокидаюся, немов від поштовху, і зовсім не на квітковій галявині. У спину тисне стовбур дерева, а ноги жахливо замерзли, тому що ми стоїмо на тому ж місці – прямо за будиночком просто неба.

- Що це було? – серце йде в п'яти, я з переляку оглядаюся навколо і тільки потім помічаю задоволене обличчя Андрія. – Твоя робота?

- Тобі сподобалося? – повідомляє він м'яким голосом, не зводячи з мене глузливих зелених очей. – У тебе багата фантазія.

- У мене?! – від обурення перехоплює дух і хочеться зарядити йому за фізіономією.

- Звичайно. Я вмію читати думки, ти правильно вгадала, а зараз я просто підіграв тобі.

- Зробиш таке ще раз...

Не хочу продовжувати цю розмову, якщо Андрій справді може зазирнути в мою голову, нехай дізнається, в яке місце я його послала. Дурепа, знайшла на кого запасти! Добре ще, що завтра ми звідси заберемося і я ніколи не побачу його фізіономії.

Я сердито тупаю до будинку, їжачись від холоду і розумію, що свою відсутність доведеться якось пояснювати, хто знає, скільки ми простояли на морозі? Жодної правдоподібної версії поки не народжується, але все ж таки із задоволенням пірнаю в тепло хатинки.

Припливли! Коли я йшла, хлопці грали в карти і балакали, а зараз сплять без задніх ніг. Антон скрутився на лавці, Костян хропе, розкинувшись на нерозібраному ліжку, отже, двоспальне "ліжко" на пічі зайняла наша солодка парочка. Образа в мені росте з новою силою. Мало того, що якийсь ельф наслав на мене любовні чари, так ще кращі друзі не спромоглися дізнатися, куди я поділася. Всі спокійно сплять, як ні в чому не бувало!

Я озираюсь у пошуках місця, де можна підгодувати, і чую, як за спиною тихо скрипнули двері.

- Все на місці? – Андрій пробігає очима по кімнаті. Його фляга з напоєм досі стоїть на столі, і я починаю підозрювати недобре.

- Це теж твоїх рук справа?

- Взагалі мировур повинен підтримувати сили, але мені не доводилося пригощати їм людей. – На обличчі ельфа написано здивування.

- Значить, таки твоя медовуха!

Мене так і тягне поговорити з ним «до душах». Завтра вся ця братія встане з жахливим похміллям і швидше за все ми нікуди не поїдемо. Не дарма мене мучили сумніви щодо всієї цієї витівки, як одним місцем відчувала.

- По-перше, це не медовуха, а стимулююча настойка, якщо хочеш цілюща. Пара ковтків і ти не замерзнеш навіть у кучугурі, тому її не так легко дістати! – Андрій ховає флягу на пояс і повертається до мене. – Я б не став розбазарювати свої запаси, але після того, як ви випустили джина, довелося вжити заходів. А по-друге, я не хочу, щоб до ранку ще хтось бовтався по базі, гадаю, не треба пояснювати чому?

- Якщо ти про мене, можеш не хвилюватись! І я нікому не буду нічого розповідати, хто таке повірить?

- Правда? – він схиляє голову набік, як цікава дитина і вичікувально дивиться мені в очі.