Глава 3

В хвилину небезпеки у будь-якої людини спрацьовує рефлекс. Захищайся чи тікай! У мене це скоріше друге, от і тепер мало не винесла двері. Добре ще, що не встигла зняти черевики, бо довелося б бігти по снігу босоніж. Від пережитого шоку я нічого не помічаю довкола, поки з розбігу не натикаюся на високу фігуру. Хазяїн табору встигає схопити мене за плечі за секунду до того, як я влечу в зарості терну. 

- Я, здається, просив не бейкатись по базі? – тон у нього попереджувальний, нічого приємного в такому спілкуванні немає, але мені зараз не до загравань. Мене всю трясе, і я мимоволі чіпляюся за комір зеленої куртки. 

- Там... у будиночку...

Він кидає короткий погляд через моє плече і змінюється в обличчі, отже, навіть звідси видно, що в хатинці твориться щось недобре! Я різко повертаюся назад, мало не згорнувши собі шию, і обмираю з жахом. У вікнах кидається та сама чорна тінь, двері ходять ходуном, а потім з труби виривається чорний сніп попелу і диму. 

Мій приятель зривається з місця так швидко, що я не встигаю і рота  відкрити. Не знаю, що краще – бігти слідом або залишатися подалі від цього кошмару. На самоті все-таки страшне... Чим ближче до будиночка, тим важчими стають ноги, я вже не біжу, а ледве плетуся - від страху в животі все стягнуло тугим вузлом. Ступивши на поріг, заглядаю в прочинені двері. Звідси видно тільки світловолосу фігуру – решта, напевно, встигла сховатися хто де зміг. Чорна хмара так само танцює навколо непроханого гостя, то кидаючись під стелю, то розсипаючись сірим туманом. 

Від «голосу» істоти вібрують стіни, вона ніби відчуває небезпеку і намагається вилетіти через дверний отвір. Я вже готова читати відхідну молитву, але наш рятівник витягує з-за пазухи якийсь предмет і зубами висмикує корок. Його голос звучить рівно, але не зрозуміло, якою мовою він говорить.

- Наур ан едарит аммен... - губи ельфа ворушаться у такт словам, і я починаю згадувати, що чула щось подібне - Аннон еделлен... Едро... 

Будинок тремтить все сильніше і на полиці починає деренчати посуд. Ні, я точно збожеволіла – це ж ельфійський! Хоч я і не затята шанувальниця фентезі, але «Володаря пертснів» таки читала. 

- Андуне едро, андуне велла... - тепер звучить майже беззвучний шепіт, але він як магнітом притягує «тінь».

Якщо це частина квесту, то режисеру треба дати «Оскар» - створити такі правдоподібні ефекти під силу лише Спілбергу. Від вию істоти дзвенить у голові. Я намагаюся зачинити двері, але вони не піддаються, залишається тільки сісти на підлогу і затиснути вуха руками. У цей момент створіння, ким би воно не було, раптом стискається до розміру тенісного м'яча і зі свистом прослизає в мідну посудину. Наш гість, як справжній фокусник миттєво затикає корок і в будинку настає тиша. Чути навіть, як шарудить сніг, дряпаючись у вікна... Я повільно піднімаю очі – серце все ще б'ється як божевільне - і намагаюся стати на ноги. Ель,ф або хто він насправді, щільно закупоривши посудину, знову ховає його за пазуху та підходить до столу, на якому все ще стоїть злощасний світильник.

- Де ви це взяли? – він кидає сердитий погляд на притихлу компанію. 

- А хіба це не масляна  лампа? Вона була там, на верхній полиці, - першою відгукується Лола і я помічаю, як вона виглядає з-за купи одягу. У довгому волоссі стирчать соломинки, а руки так явно тремтять, що ніяк не повіриш у невинний розіграш. У відповідь наш рятівник вимовляє напівголосно довгу фразу, але тепер я не впевнена, що це заклинання... Двері скриплять у мене за спиною і вповзаю в кімнату, про всяк випадок озираючись на всі боки. 

- ЩО ЦЕ БУЛО?! – замість вигуку з горла вилітає лише писк. – Масляна лампа, кажеш?! 

- А нема чого чіпати речі, якщо не вмієш читати. Ви хоч розумієте, кого випустили? - Наш рятівник сідає на лаву і ставить на стіл різьблену мідну посудину. Та поблискує, але вже не намагається смикатися. – Це, – він показує пальцем на сховище, – Іфрит! Злий дух вогню, джин, служитель Ібліса. 

- А це, – Костян бере з ящика дві пляшки пива і падає на табуретку навпроти. – «Волохатий джміль». І давай розберемося, друже, що у вас тут за дурдом? Спочатку скажи, як тебе звати, а потім поясниш, які до біса Іфрити. 

Цікаво бачити цих двох, що сидять поруч. Бородатий громила, який нагадує вікінга, і статечний «ельф». 

- Андріл Сільварант, – представляється господар бази і його гарне обличчя набуває бешкетного виразу. Від приборкувача джинів не залишається сліду, тепер він більше нагадує підлітка.

 - Круто! А я Кронхад зед Халік! – регоче Костя, і робить кілька ковтків. – Так ти, Андрюхо, теж із рольовки? Приємно познайомитися! 

Я навіть не помітила, як ми зібралися за столом. Я зазвичай не п'ю, а Лола віддає перевагу дорогим винам, але напій Андрія (поправочка, Андріла) дегустують усі. У нього із собою срібна фляга, наповнена густою рідиною бурштинового кольору. Це щось неймовірне! Від першого ж ковтка моє тремтіння вгамовується, а через півгодини вся історія з джинном починає здаватися просто безглуздим сном.  Та не могло бути такого! 

Щоб скріпити дружні зв'язки, хлопці влаштовують чемпіонат з армреслінгу, і наш білявий друг по черзі обіграє Марка та Антона. Костян виявляє шляхетність і з усмішкою на все обличчя заявляє, що вони у різних вагових категоріях. Я починаю побоюватися, що падіння в кучугуру змушує нашого здорованя побоюватися програшу, хоч як би смішно не звучало! 

- Завтра, – пропонує Костя, - спробуємо щось інше, ти при зброї? 

Андрій нічого не відповідає, але я бачу, що витівка його розвеселила, напевно махати мечем або стріляти з лука він теж уміє. Весь час, поки чоловіки займалися боротьбою, я дивилася на його руки, маю таку “хворобу”, напевно, через захоплення хіромантією. Пальці у нашого гостя рівні та довгі, на вказівному – срібне кільце з великим зеленим каменем. Придивившись, я помітила, що це скарабей – ось за що хлопці з рольовки відвалять будь-який капітал! До речі, ніхто так і не спитав, що він тут робить і чому не в таборі з рештою?