Глава 1

Кажуть, на нас чекає глобальне потепління. Щось слабо віриться, особливо дивлячись, як джип повертається в кучугурах, а сніг заліплює лобове скло. У мене в голові одне: як не застрягти у лісі, де густота населення наближається до нуля. Хто виштовхуватиме машину?

- Костян, ти впевнений, що ми правильно їдемо? – несподівано репетує мені прямо у вухо Антон і нас підкидає на черговій ковдобині.

- Так. Тут зв'язок ще є...

- Ще?!

Мій голос звучить в унісон з Лолою. У цьому збіговиську крутих мачо ми єдині представниці прекрасної статі, тільки дуже різні. Лоліта – одна з тих дівчат, від яких важко відвести погляд. Фігура «закачаєшся», янгольське личко та манери зніженої кішки. Працює, до речі, не кимось, а круп'є в «Спліті». Поруч із нею я почуваючись сірою мишкою, а тому ми відверто недолюблюємо одна одну.

Але це у звичайному житті, а зараз у нас екстрим і найкраща половина суспільства одразу об'єднується.

- Ти хочеш сказати, що у твоєму «таборі» немає зв’язку?! – дивується Лола. – А якщо щось станеться?

- Є. Якщо вилізти на дерево вище, – Костян оглядається через плече і сміється, цього нічим не проймеш. – Без паніки народ, лишилося недалеко!

Його ручища показує кудись у гущавину дерев, і я прилипаю носом до скла. Нічого не видно, тільки побілілі стовбури дерев. Дорогу сильно замело і бідний позашляховик починає розгойдуватися, як корабель пустелі. Не встигаю я відкрити рота, щоб підтримати подругу, як нас штовхає невідома сила і машина йде юзом, а потім із силою вдаряється в несподівану перешкоду. Воплі Лоли і лайки хлопців зливаються в один загальний голос, у мене мушки пурхають перед очима, але слава богу, всі поки що цілі й неушкоджені.

Поки я потираю забитий лікоть, Костя першим вибирається назовні і вивчає ситуацію. Дві хвилини від нього не чути жодного звуку, і я помічаю щось дивовижне: на завжди спокійному обличчі нашого здорованя написано здивування.

- Я казала: дивись на дорогу! – волає Лоліта, натягуючи куртку і вистрибуючи з прочинених дверцят у кучугур. – Що, в'їхали в дерево?

- Ні... я не зрозумів... - Костя так само стоїть, що приріс до землі, вірніше до снігового насту.

Поступово вся компанія висипає із теплого салону і вітер кидає в обличчя цілі оберемки снігу. Я озираюсь навколо і починаю здогадуватися, чому наш водій впав у ступор. Дорога попереду рівна, ніяких повалених дерев, канав та інших перешкод немає, але, судячи з міток на бампері, ми в'їхали пристойно, ось тільки у що?! Від нашого дихання в морозному повітрі стоїть пара, але я, хоч як це дивно, не відчуваю холоду. Нарешті хтось із компанії оживає.

- Супер. І що тепер? Може спробуєш завестися?

Озираюсь на Марка. Він навіть зараз виглядає, як модель з глянсового журналу – куртка з хутряною облямівкою розстебнута на грудях, на густу шевелюру сиплеться сніг, стоїть, вільно тримаючи руки в кишенях.

Костян, бурмочучи щось під ніс, залишає нас просто неба і повертається за кермо. Я стою, втягнувши голову в плечі і слухаю тарахтіння та скрегіт, які видає мотор. Щось явно не так, а ще холодний вітер задуває під куртку. Лоліта вже сховалася під крильцем Марка і прилипла, як черепашка, поки він закурює, мовчки спостерігаючи за тим, що відбувається. Так, все-таки приказка «Не родись гарною...», не така вже й правдива...

Нарешті Костя від душі грюкає дверцятами.

- Отже, – до нього знову повертається самовладання. – Десь тут є стара турбаза, гадаю недалеко. Давайте розійдемося та шукаємо.

- Яка до біса турбаза? – Антон, схоже, теж вийшов із трансу. – Нафіга вона нам?

- Поясню. Зараз три години, за годину почне темніти, нас тут ніхто не знайде. Надішлемо смс, завтра хлопці з табору приїдуть і нас витягнуть. Не розходимося, щоб не довелося ще й вас розшукувати.

Ми з Антоном мовчки переглядаємось. Наша парочка красенів явно не налаштована займатися пошуками, у Лоли це написано на лобі, тому доведеться скласти Костяну компанію. Здоров'як згортає вліво від стежки, а ми з Тохою тупотімо в інший бік без особливої надії побачити ознаки житла.

- Ти б посох свою взяв, – мені так і хочеться підколоти приятеля, він у нас благородний «Білий маг».

- Навіщо? – він похмуро дивиться під ноги.

- Ну як же, покличеш на допомогу птахів та звірів, як Родогон, може вони нас виведуть до цієї триклятої турбази!

- Зараз!

Антон несподівано зупиняється і оглядається на всі боки, поки не знаходить те, що потрібно. Я в повному афігу спостерігаю, як він витягує з кучугури свій «посох», креслить їм коло на снігу і зупиняється в центрі. Напевно, наш «маг» сильно увійшов у роль, тому що без запинки починає читати чи то ельфійською, чи то ще на якійсь говірці. Після цього здіймає палицю до неба і щось голосно кричить.

Я вкотре розумію, що друзі у мене з приколом, дивні, це м'яко кажучи. Як Тоха з такими захопленнями може займатися програмуванням, уявлення не маю, у нього ще дитинство в дупі не дограло! Дуже хочеться висловитися з цього приводу, але раптово з гілки прямо в мене над головою зривається величезний пугач, розправляє крила і проноситься повз, ледь не зачепивши каптур.

Сказати, що я злякалася –, це нічого не сказати! Розинувши рота дивлюся на Антона і розумію, що він сам зараз звалиться в сніг.

- Що це було?

Приятель знизує плечима і майже одразу ми чуємо з-за спини залихватський свист. Це може означати тільки одне – Костян знайшов свою хатинку на курячих ніжках. Слава богу тягнутися далі в ліс немає потреби, але весь час, поки ми повертаємося до машини, мене не залишає враження, що Тоха справді викликав допомогу.  Цей збіг виглядає таким же дивним, як і аварія на порожній рівній дорозі.

Поки ми важко пробираємося до місця збору, до слуху долинає розмова на підвищених тонах.

- Не тризірковий готель, але переночувати можна, – спокійно оголошує Костя, відповідаючи розлюченій Лоліті. – Можу поступитися тобі своїм спальником.