Отямившись, принц навпомацки знайшов руків’я чарівного меча і лише потім розплющив очі. Перед ним знаходилася та сама гора, точніше потворне обличчя велета. Герой мужньо рушив назустріч почварі і… наштовхнувся на незриму перепону. Торкнувся її рукою – не зникає. Розмахнувся і що мав сил рубонув мечем. Чарівний клинок, тонко дзенькнувши, відскочив, ледь не вивернувши принцу зап’ясток. Перехопивши руків’я обома руками, принц заніс його для нового удару, але тут велет заговорив, ледь не вибивши з нього дух.
–… мабуть, навіть не розумієш, – розібрав він у голосі, більше подібному до розкатів грому.
– Кажи тихше! – попрохав він.
– Що? – розгубилася Ірина, вже й не сподіваючись на відповідь від замало не з’їденого нею крихітного чоловічка.
– Тихше кажи! – що мав сил, заволав принц.
Якийсь час дівчина мовчки витріщалася на нього. Створіння, спершу прийняте нею за метелика, насправді виявилося брудним, зраненим та ледь живим юнаком заввишки з фалангу її пальця. Мокрі бірюзові крильця, що спершу і ввели Ірину в оману, красувалися в нього за спиною, приваблюючи погляд. Голову крихітної істоти увінчував «капелюшок» жолудя з притороченою потріпаною трояндовою пелюсткою, а груди захищав панцир з горіхової шкарлупи.
– Ти що таке? – вражено спитала дівчина.
Попри шепіт, кожне її слово відбилося луною в схованих під шолом загострених вухах принца.
– А ти що таке? – похмуро відказав крилатий, обурений настільки безцеремонним зверненням.
– Я перша спитала, – нагадала Ірина. – До того ж, ти у моїй квартирі, тому поважай господиню.
– Його високість принц ельфів Світлославнієль! – відрекомендувався він.
Дівчина не втрималася і пирснула.
– Тебе справді так звуть? – не повірила вона. – Довжелезним іменем куций зріст компенсуєш?
– Та як ти смієш, нахабна почваро? – розлючений принц знову вдарив мечем по склу банки, в яку його непритомного поклала дівчина. – Я вищий від більшості своїх підданців. А своє ім’я ношу з гордістю як і належить захиснику королівства та спадкоємцю престолу.
– Це зрозуміло, але, що, тебе всі тільки так називають? – поцікавилася Ірина. – Навіть друзі? Навіть мама? Коротшої версії немає? Бо я це не вимовлю.
– Дурна велетка, – роздратовано пробурчав ельф, та, враховуючи безвихідь свого становища, змирився і повідав: – Близькі мене Світиком кличуть.
– Світик? Як мило! – Ірина усміхнулася, налякавши принца, застряглими між зубами шматками їжі завбільшки з його голову. – А я Ірина. Як, до речі, ти у мене вдома опинився?
– Не з власної волі, – принц втомлено сів, не випускаючи меча. – Я мав здолати Еребуса. Це страшне чудовисько, що плюндрувало наші землі. Він уособлення самої пітьми, тоді як мій меч, Завждиперемагард… Це не смішно!
– Пробач, – винувато пискнула дівчина, відвертаючись аби приховати усмішку. – Просто ваші назви дуже… чудернацькі. Продовжуй. Я більше не сміятимуся. Обіцяю.
Світик якийсь час недовірливо дивився на неї, та згодом продовжив:
– Мій меч концентрує у собі силу світла. Він збирає всю віру, надію та любов з нашого королівства і обертає її в сяйво, що знищує пітьму. Та цього разу морок виявився надто сильним. Наш мудрець Все… я не називатиму тобі, дурносмішці, його славне ім’я! Так от, він попереджав, що зіткнення наших сил здатне розірвати реальність і пробити завісу між світами. Мабуть, це й трапилося. Здійнявся ураган і нас з Еребусом затягнуло… Точно!
Він скочив на ноги і затріпотів крильцями, обернувшись на яскраву блакитну цятку. Кілька разів ткнувся у скло і безпомічно спинився, не зумівши випурхнути з банки.
– Що трапилося? – стривожилася Ірина.
– Еребус перенісся разом зі мною! – вигукнув ельф. – Це означає, що він у вашому світі! Знайди його! Негайно!
– Добре! Добре! – дівчина підвелася і почала розгублено роззиратися: – Гадаю, він й досі у квартирі.
Вона ретельно огляділа підлогу і навіть підключила Себастьяна до пошуків чудовиська з іншого світу. Принц міряв кроками банку та підганяв її:
– Швидше, велетко! Може, мене випустиш?
– Ще чого надумав? – обурилася Ірина. – Тобі безпечніше за склом: і сам не поранишся, і мене своєю чарівною голкою більше не штрикатимеш. Та й взагалі я не велетка, а Ірина! Мені моє ім’я теж подобається, між іншим.
– Зараз неважливо, що тобі подобається, – Світик тримав меч наготові. – Ти навіть не уявляєш, наскільки Еребус небезпечний. Він живе уособлення пітьми, загроза всьому живому, найстрашніше чудовисько з усіх, з ким мені доводилося мати справу… Ти чому застигла? Мене лякає твоя непорушність, веле… Ірино. Не мовчи!
– Скажи, а цей Еребус часом не схожий на павука? – обережно поцікавилася дівчина.
– Так, але це лише прийнята ним форма. Його сутність значно жахливіша і не існує слів, здатних її описати, – відповів ельф. – А в чому справа?
Ірина підійшла до стола і підняла банку з принцом.
– Обережно! – Світику ледве вдавалося утримувати рівновагу і не падати.
Відредаговано: 22.09.2022