Глава 6. Уламки спогадів

Розпитати про Морріґан я не встигла, оскільки раптом налетів крижаний вітер, здіймаючи сніг просто з-під ніг. Миттю скочили на лапи розслаблені до цього ку-ши, що лежали, буквально зливаючись з яскраво-білою поверхнею. А Аларіел фактично запхав мене назад до кола сили, приставивши поряд й моїх минулих рятівників: Мелона й Вейлора, здається.

– Ні кроку звідси! – ледь не гарикнув він. – І не звертайся до сили! Охороняти! – рикнув на ку-ши.

В мене вже чесався язик покликати Теала – зайвим точно не буде, але задивилась на бій, що розгорнувся одразу ж за окресленим периметром галявини. З точки зору колишньої фехтувальниці: рухи Аларіела були не просто ідеальними – вони були втіленням грації! Я аж обзаздрилась. Треба поновити свої тренування, поки тіло зовсім не забуло, як це робиться.

Оссхартів було четверо. Першого майже за секунду розрізало крижаними кинджалами, що вилітали з обох рук альва один за одним. Поки він ще тільки розпадався мало не на молекули, другого оповило якоюсь тонкою енергетичною ниткою, котра, стиснувшись, розрізала його на купу крижаних уламків, й ті швидко зникли в снігу, не встигли на нього й впасти.

Що сталось з двома іншими, побачити не пощастило. Аларіел якимось надто швидким рухом опинився за їхніми спинами, а я в цей момент почула голос за своєю:

– Хочеш дізнатись правду – дістанься замку своїх батьків.

Стрімко розвернувшись, я лиш встигла помітити дивну жіночу фігуру, котра здавалась виточеною з живої криги. Прекрасно виточеною! Напівпрозоре блідо-блакитне обличчя, обрамляло білосніжне волосся, а голову вінчало щось схоже на корону, але короною це не було й виглядало так, наче настовбурчені крижані шпичаки правильної форми збирались продірявити сам простір довкола них.

Загривки ку-ши миттю здійнялись й вони, загарчавши, встали переді мною, готові до кидка, але незнайомка зникла так стрімко, як, мабуть, перед цим і з’явилась: просто розчинилась в сніговому вихорі.

– Ти когось бачила? – від голосу Аларіела над вухом я ледь не підстрибнула, настільки несподівано швидко опинився він поряд.

Я розгублено перебирала думки: казати, чи ні? Зрештою, вирішила озвучити лише бачене, але не почуте:

– Крижану жінку.

– Снеахту власною персоною? – альв випустив з руки закляття, схоже на сріблясту імлу, котра, видовжившись попливла за межі периметра галявини й, обігнувши її всю, розвіялась. – Зникла, не дочекавшись? – хмикнув Аларіел. – Вона щось казала?

Чомусь це питання викликало в мене ще більше підозр:

– Ні. А мала?

– Цілком могла погрожувати, наприклад.

– Ти швидко з’явився поряд, та й ку-ши зреагували миттю, – навіть не збрехала, а просто недорозповіла. – То це і є Снеахта?

– Якщо вона виглядає, як гарна жінка, а не як оссхарт – так.

– Гарна й блакитна.

– Дивно, – похмурився Аларіел.

– Що гарна? Чи що блакитна? – здивувалась вже я.

– Що ризикнула сунутись за моєї присутності, – просто ошелешив мене він.

– Вона так тебе боїться?! – дивилась на нього, наче бачила вперше.

– Боїться, – навіть не заперечував.

А я призамислилась: ця Снеахта не виглядає безсилою, а оссхартів Аларіел взагалі ледь не однією лівою знищив, хоча міг й ку-ши відправити. Це було схожим на демонстрацію сили. Кому? Мені? Чи тій Снеахті? Але вона точно знає, на що він здатен. Залишаюсь я. Або ще хтось, про кого я не знаю, але він міг стати свідком бою. Ну, хіба, як варіант – все ж Снеахті, щоб нагадати: хто в лісі хазяїн.

– Вона точно нічого не казала? – Аларіел дивився мені просто в очі, наче в них хотів вичитати те, про що я могла змовчати.

– Якщо й казала, то я точно не почула, – спокійно витримала його погляд. – А вона могла сказати щось, окрім погроз?

– Все може бути, – якось задумливо промовив він. – Повертаємось в замок, чи хочеш ще прогулятись лісом?

– Прогулятись? – витріщилась я на нього. – Після всього?!

– Тобі нічого не загрожує, – усміхнувся він, заспокоюючи мене. – Можеш прикликати Теала – тоді вже безпека буде точно гарантованою. Він першим помітить будь-що підозріле.

– Я вже й так тут! – почулось скрипуче десь згори.

Задерши голову, я з подивом дійсно побачила мого пернато-лускатого драйохта:

– А… як ти…

– Ти навіть подумки примудряєшся репетувати, – дратівливо змахнув він крилами, розхитуючи гілку, з якої на мене посипався сніг.

– Я не репетувала! – обурившись, відскочила в бік, поки мене не притрусило.

– Угу. Тому, я тут, – іронічно покивав головою птах. – Почулось, мабуть.

– То як? – очікувально дивився на мене Аларіел. – Неподалік є поселення лісових альвів – Тахті-ан-Тайн. Там ти теж любила бувати.

Мені, звісно, було цікаво побачити цей світ, але зараз муляла почута фраза. Що та Снеахта мала на увазі? В мене тут є батьки? Хоча, це цілком логічно. Але чомусь вони не примчали побачитись з донькою. Дуже хотілось влаштувати допит, але дивлячись в яскраво-блакитні очі Аларіела, що аж вкутували мене своїм сяйвом, бажання торкатись якихось гострих тем миттю зникало. Що ж, хоче порадувати приємною прогулянкою? Хай радує. Сподіваюсь, вона не завершиться черговою бійкою.

Поки їхали лісом, й цього разу неспішно, я вирішила все ж дещо розпитати:

– Чому Снеахта тебе боїться?

– Тому, що я можу її знищити, – відповідь пролунала так буденно, наче він говорив про щось звичайне, й це не було схожим на хизування, скоріше, констатація факту.

– Хіба можна знищити стихію? – уявити подібне мені не вдавалось ніяк.

– Снеахта – не стихія, – здивували мене вкотре. – Вона – одне з породжень Карани. А та лиш використовує елементи стихій для створення своїх монстрів.

– То Снеахта – несвідома?

– На жаль, свідома, але з дуже обмеженим набором емоцій. Проте, інстинкт самозбереження працює в неї відмінно.

– А що потрібно Карані?

Судячи з того, як до моєї спини на якусь мить надто щільно притиснулись груди Аларіела, він досить сутужно зітхнув. Схоже, ця тема була для нього постійним головним болем: