5.1

– Існує ж… якийсь спосіб зняти блок з моєї пам’яті?

Безсмертна! Куди лізу?! А, якщо це небезпечно? Чи він не допустить, щоб мені завдали шкоди? Я покосилась на Аларіела: дивиться, майже, як на божество. Може, й не допустить, якщо тільки інформація, котрою я імовірно володію, не переважує моєї цінності. З іншого боку: з мертвої мене точно ніякого зиску. Хоча, дізнатись, що мною так опікуються лише через ту кляту інформацію – теж не хочу.

– Дійсно хочеш все згадати? – що більше відображало його обличчя – радість, чи суто зацікавленість – визначити було важко.

– А це безпечно? – я-то спитала, але чи скажуть мені правду? Треба буде Теала посмикати, щоб розвідав.

– Той, що я можу тобі запропонувати просто зараз – цілком, – отак сходу спробували заінтригувати мене.

От тільки в голову мені після цих слів лізли самі непристойності чомусь. Ні, ну, дивлячись на нього, ці непристойності в мою голову лізли й раніше. Може, справді, ми були разом, тому, й лізуть? 

– Що зі мною робитимуть?

У відповідь мене окинули таким поглядом, що стало абсолютно зрозумілим, що зі мною хотіли б робити, якби я істерики не влаштовувала, але відповіли зовсім інше:

– Робитимеш ти.

Навіть так? Це вже менше лякає:

– А я що можу?

– Рушаймо до лісу й побачиш.

Це до того лісу, де мене вже ледь не прибили? От тепер мій ентузіазм дещо здувся: якщо до мене навіть у захищеному замку дістались, то що говорити про відкритий простір?

– Ти точно певен, що хочеш мою пам’ять повернути, а не згодувати мене тим оссхартам, котрі так і залишились голодними? – дивилась на нього так жалісливо, як могла.

Судячи з обличчя Аларіела, він насилу стримував регіт:

– Зазвичай я їх не годую милими дівчатами.

– Це такий натяк, що як не буду милою – піду на корм монстрам? – покосилась я на нього.

Навіть оком змигнути не встигла, як він підхопив мене й всадив собі на руки, а я від несподіванки й дихати забула, вп’явшись пальцями в його потужні плечі. Ніс одразу залоскотав аромат вже знайомої мускатної шавлії й чогось терпко-деревного, та так, що захотілось вдихнути його на повні груди аби насолодитись повною мірою. А цей нахаба, тим часом, проїхався вже своїм носом по моїй щоці, лоскочучи її спекотним подихом, поки його гарячі долоні пропікали мою спину, й прошепотів десь у шию:

– Ні. Тебе я точно залишу на з’їдіння собі.

Не знаю, що там в моїй дурній голові перемкнуло, але замість того, щоб обуритись й виборсатись з його обіймів, я ледь не намертво впинала пальці в його м’язи. А мої губи аж горіли – так хотіли відчути смак його поцілунку! І я насилу стримувалась, аби не припасти до його таких спокусливих вуст, котрі, на моє щастя, зараз були трохи поза доступом, оскільки знаходились десь вже в районі ключиці, ледь торкаючись її.

– Отруїтись не боїшся? – сиплим голосом хоч щось змогла вичавити з себе, усвідомлюючи, що ще трохи таких невагомих доторків до моєї шкіри, і труїти себе потім буду я – за те, що дозволила собі розпливтись калюжкою, не встиг мене якийсь альв торкнутись. Хоча маю визнати: торкатись він вмів.

– Тобою – я ладен й отруїтись, – відірвавшись від мого плеча, підвів він голову.

Краще б не підводив. Тепер його губи маячили просто переді мною, а мої вже аж палали. І в очі його зазирати не варто було: в ці блакитні безодні, що заманювали обіцянкою неймовірного польоту й сповивали манкою паволокою, погрожуючи не випустити зі свого полону, в який мене несло, мов божевільну.

А, може, це дійсно проривається те, що я до нього колись відчувала? Не спробую – не дізнаюсь. А, якщо спробую, картатиму себе за слабкість. І не спробую – картатиму за дурість. Та зрештою! Яка різниця, за що я себе картатиму? Головне, зробити так, щоб він думав, ніби сам був ініціатором.

Схоже, Аларіел думав приблизно в тому ж напрямку, повільно, але невпинно наближаючи своє обличчя до мого: ніби за реакцією спостерігав. Ну, яка реакція? Не сіпаюсь, не сахаюсь, сліз не ллю й не відвертаюсь. Сиджу й очікую неминучого.

Й неминуче наблизилось впритул, ніжно, ледь вагомо торкнувшись моїх губ. Уууу… Приємно, але замало, щоб щось розпробувати. Буде сильно помітно, якщо я трохи ініціативи проявлю? А, навіть, якщо й буде: нехай радіє, поки я не передумала. Зате хитнулась в його бік… випадково, і його ж таки губи миттю вп’ялись в мої повною мірою.

Як же він цілується! До запамороку! Якщо мої губи горіли ще тільки в передсмаку поцілунку, то тепер вони палали, й гасити те полум’я я збиралась точно не водою. Шалена суміш з ніжної пристрасті була просто моторошно спокусливою, й все, що я з цієї царини пам’ятала раніше – блякло поряд з нею.

Моїм тілом пронеслась вже не одна спекотна хвиля, розбурхуючи вогнем кожну клітину й скручуючи внизу живота нестерпно пекучі джгути. А в голові не залишилось жодної розумної думки: всі вони були лиш про ці спокусливі вуста, палаючі очі, жагучі обійми. І все це розбурхувало в мені, що завгодно, але не спогади. Та тікати вже точно не хотілось: хотілось розчинитись в шаленості відчуттів, впасти в небо блакиті його очей, втекти від реальності до тієї казки, що він пропонував.

Але казка обірвалась, ледве встигнувши початись й залишаючи по собі дещо незручну ситуацію.

– Пробач, – прошепотіли мені просто в губи. – Надто довго я марив цією миттю, – він підвів на мене погляд: – І це відбулось не тому, що ти згадала, – в його голосі вчувалась туга, й мені страшенно хотілось сказати щось втішне, але й брехати не хотілось.

Перевівши подих, хитнула головою:

– Не тому, – відвела очі, бо ж страшенно хотілось продовжити це безумство, тільки залишки гордості щось там попискували, щоб я припинила своє свавілля. Довелось прислухатись й, відірвавшись нарешті від плечей чоловіка, я злізла з його колін й відійшла до вікна, поки мене знов не занесло до чогось божевільного: – Ти ж не про цей метод пробудження пам’яті казав?