2.2

– Куди викинули? – покліпала я очима з явно дурнуватим виразом обличчя, судячи з мало не жалісливої усмішки блондина.

– В місце, де блукають душі, що втратили свої тіла передчасно, – щось там спробував мені пояснити він. – Звідти неможливо повернутись в наш світ, на жаль. Тільки, якщо вбити тіло, що залишилось живим. Але, коли мені вдалось до неї дістатись, вона дуже майстерно зуміла посіяти в мені сумніви з приводу того, що твій дух викинули, а не залишили скутим в тілі. Й моя рука здригнулась, чим та потвора й скористалась.

– Втекла? – ледь не роззявивши рота, слухала його оповідь, відчуваючи себе буквально героїнею фентезі-роману.

– Так, – якось аж надто важко виштовхнув з себе це слово альв.

Все це було, звісно, дуже навіть цікаво, і я могла б навіть повірити в почуте, враховуючи те, що я вже встигла побачити. Якщо вже дракони обертаються воронами й вміють розмовляти: перші – подумки, другі – вголос, то чому б і душу не можна було кудись виштовхнути? Зрештою, в нас також існують різні теорії реінкарнації. Тільки я чомусь не почувалась, як вдома.

– Ну, припустимо, – зітхнувши, потягнулась до виделки, відмічаючи, що апетит вирішив повернутись й нагадати про недоїдений салатик. – А звідки така певність, що я і є та Аліен? До речі, – втупилась я в альва, – чому ти так переймаєшся нею?

Блондин дістав з-під сорочки срібний кулон, вкритий якимось візерунками й розкрив його. Звідти на мене дивився… мій власний портрет. Щоправда, колір волосся був інакшим – платиновим, що вже було дивно, враховуючи, що всі, кого я встигла побачити, були золотоволосими тих, чи інших відтінків.

– А-а-а…, – підвела я на нього ошелешений погляд, – вона не альв?

– Наполовину, – повертаючи кулон на місце, усміхнувся чоловік. – Твоя…, – знов затнувся він й виправився, – її матір – свартальв, а батько – альв.

– Свартальви…, – намагалась я пригадати ірландську міфологію, – це ж дверги? Гноми? Ті, що живуть у Свартальвхеймі?

– Дверги дійсно віддають перевагу жити у Свартальвхеймі, але заснували його свартальви, – заперечив блондин. – Вони відрізняються від альвів Альвхейму лиш темним кольором волосся й очей, та більшим тяжінням до магії землі.

Цікаві подробиці з перших вуст. Повернусь додому – буде шикарний матеріал для книги! Але відповідь на перше питання я так й не отримала:

– А тобі вона хто?

– Моя наречена, – ось ця відповідь приголомшила мене остаточно.

Мені лише ще одного нареченого не вистачало! Я від попереднього не відійшла, а тут вже новий свої ручечки тягне!

– Так! – поклала про всяк випадок виделку на тацю, щоб й спокуси не було увіткнути її кудись не туди, а то нерви зовсім розхитались. – Я – не вона! – тицьнула пальцем в його груди, де під сорочкою мав бути кулон. – Взагалі не пам’ятаю ні тебе, ні цей світ, ні тутешніх батьків.

А от після останніх слів до горла підкотив клубок: це ж мої батьки там збожеволіють, коли дізнаються, що їхня молодшенька безголова зникла!

– Мої батьки! – скрикнула й ледь з ліжка не зіскочила, в останній момент усвідомивши, що на мені нічого, окрім тоненької мереживної сорочки, крізь яку, здається, непогано так видно все, що вона мала б ховати, але практично цієї функції не виконувала. – Я маю повернутись! – натягнула ковдру до самої шиї – а нічого на мене витріщатись!

Альв задумливо тер підборіддя й дивився на мене так, ніби вирок мав винести:

– Перехід крізь завісу між світами налаштовано таким чином, що в тому світі, звідки людина, чи істота зникає, зникають й всі відомості про неї, – він навіть зі співчуттям подивився на мене: – Для твого світу ти ніколи не існувала.

А ось це було боляче… Мене просто стерли, наче затирачкою. Такий собі міжсвітовий безхатько. Не згадають ні батьки, ні сестра, ні племінник... Той гад теж не згадає! Виходить й моя книга стерлась? Ну, ніякої справедливості! Й він буде преспокійненько жити й життю радіти, поки ще якусь дурепу не обкрутить.

– Яке! Ти! Мав право! Тягнути мене з мого світу?! – гарикнула, тамуючи злістю сльози.

– Твій світ тут, Аліен, – сумно похитав головою альв.

– Моє ім’я – Аліса! – тицьнула в нього пальцем. – Затям це!

– Це ім’я тіні, що жила не у своєму світі, – нервово смикнулись куточки його рота. – В цьому світі ти – Аліен.

– Звідки така впевненість? – ніяк не хотіла приймати цю правду, але сил сперечатись ставало все менше, а бажання розплакатись – все більше. – Схожість? Та в моєму світі можна знайти багато схожих людей!

– Драйохта не може помилитись, – розвіяли мої аргументи, хоча саме розвіяння якраз не було аргументом для мене, оскільки інформації про нього в моїх файлах не було взагалі. – Вони прив’язані до свого магічного напарника й безпомилково його знаходять всюди.

– Якщо я правильно зрозуміла, – вперто вишукувала хоч щось, що можна було протиставити, – ці драйохта вмирають разом з тим напарником. То як залишився мій? – я ледь язика не відкусила собі за це. – Не мій! Аліен!

– Якщо вбивають – так, – і не заперечував він. – Але тебе не вбили. Тому, твій драйохта просто зник разом з тобою. А нам, нарешті, вдалось його прикликати назад й навіть втілити.

– Що ж так довго шукали? – не втрималась, щоб з’їдучити.

– Сутність альва повністю розкривається лише на двадцять п’ятому році життя, – яскраво-блакитні очі блондина, здавалось, стьмяніли. – А з нею пов’язаний і драйохта. Раніше цього не можна було зробити.

Свій погляд я відвела. Зрештою, якщо він не втратив бажання відшукати свою наречену й через двадцять п’ять років, то це багато про що говорило. От тільки я не почувалась нею. Цікаво, а скільки ж йому років? Виглядає не більше, ніж на тридцять п’ять, але ж двадцять п’ять років тому, йому явно було не десять.

– Я можу спитати? – свої децибели запхала десь далі, поки не розберусь тут з усім й усіма.

– Все, що завгодно, – він знов сяйнув на мене радісною усмішкою.