13 Розділ

***

Іва 

Я стояла зовсім поруч, міцно тримаючи в руках свій кошик із пелюстками. Моє плаття було таке саме сріблясте, як у мами, тільки без довгого шлейфа, щоб я не перечепилася, коли буду бігати.

Довкола було так багато людей і ельфів! Але мені здавалося, що все повітря тремтить від магії. Я бачила, як мама йде до тата — вона була дуже гарна, але сумна. Я відчула це так само чітко, як відчуваю запах дощу перед грозою. Навколо маминих плечей вився сірий туманчик — так завжди буває, коли вона думає про ту жінку на фотографії, мою першу маму Віту.

Дерево теж це відчуло. Воно зітхнуло тисячами листків, і я почула в голові його тихий сміх:

— Не бійся, маленька квіточко. Дивись на сонце, а не на тіні.

Коли мама сказала «Так!», я так зраділа, що підкинула всі пелюстки вгору одним махом! А потім дерево засвітилося, і тато з мамою пили з дерев’яних горнят. Магічне вино пахло медом і силою.

Але раптом щось змінилося. Повітря над парком стало важким і гарячим. Гості сміялися, тато цілував маму, а я задерла голову вгору. Там, високо над хмарочосами Києва, де небо зазвичай просто синє, я побачила тонку червону смужку. Вона розрізала повітря, наче вогняний ніж.

Я заплющила очі й раптом побачила не парк, а величезну чорну гору. Там було холодно, але з печери пашіло жаром. І я побачила її — Віту. Вона була вдягнена в дивну шкіряну одежу, вся в сажі, а її волосся було обрізане зовсім коротко. Вона не плакала. Вона тримала в руках величезне яйце, яке світилося зсередини.

Віта підняла голову, і мені здалося, що вона дивиться прямо на мене крізь світи.

— З днем народження нової сім’ї, Іво... — прошепотіла вона, і я відчула запах диму й паленої сірки. — Скажи своїй мамі... що зовсім скоро я її знищу!

Я здригнулася і розплющила очі. Мама Міла торкнулася мого плеча.

— Іво, сонечко, ти чого застигла? Ходімо танцювати!

Я подивилася на її щасливе обличчя, на тата, який нарешті перестав бути «суворим ельфом» і просто сміявся. Я не хотіла псувати їм свято.

— Мамо, мені здається, я бачила маму Віту, — сказала я і міцно обійняла її тремтячи від страху.-Вона сказала що знищить тебе!

І я розплакалась .

Міжсвіття

Поки в парку лунала музика та лилося ельфійське вино, у міжсвітті, де зазвичай панувала вічна тиша, розгорталася справжня буря. Простір навколо трону Світового Дерева тріщав, наче суха гілка під вагою велетня.

— Що, чорт забирай, ти собі дозволяєш?! Та як ти смієш?! — ревів Володар Дерева. Його людська подоба здригалася від люті, а коріння, що слугувало підлогою, виривалося з-під землі, перетворюючись на батоги.

Темрява, що раніше лише тулилася в кутках, тепер стояла посеред зали, переможно усміхаючись. Вона більше не ховалася. Її силует став чітким, а в очах палало багряне відблиск драконячого вогню.

— Ти сам сказав скористатися нею, що я власне і зробила, — просичала вона, і цей голос різав слух, як метал по склу. — Дівчина справді виявилася сильнішою та хоробрішою, ніж ти міг уявити. Вона не просто «перевиховується». Вона стає їхнім голосом. І зовсім скоро вона дасть тріщину твоєму ідеальному правлінню. Повір мені, я про це попіклуюсь.

— Не змушуй мене знищувати тебе, Темряво! Не доводь до гріха! — Володар Дерева зробив крок уперед, і від його кроку по всьому міжсвіттю пройшла сейсмічна хвиля. Його очі засвітилися сліпучим білим світлом.

Темрява не відступила. Навпаки, вона підійшла ближче, майже впритул до його обличчя.

— Я благала тебе про допомогу, — нагадала вона з ненавистю. — Ти сам довів мене до цього. Мої діти, мої дракони, помирали від голоду та забуття в твоїх тінях, а тобі було плювати на них! Ти грався в «логістику» та «світові баланси». Тож тепер усе буде йти не за планом, Володарю. Точніше — не за твоїм, а за моїм планом.

Дерево злісно загарчав, і звук цей був схожий на падіння цілої гори.

— Ти не смієш протягувати свої руки до моїх дітей! До Іви! До Міли!

— Око за око... — холодно відказала Темрява. — Ти забрав майбутнє у моїх дітей, тепер я навчу твоїх, що таке справжній вогонь.

З цими словами вона розчинилася, залишивши по собі лише запах диму та холодний протяг. Володар Дерева залишився стояти посеред зали в повній самоті. Його руки тремтіли. Він відчував, як ідеально вибудувана система зв’язків між світами починає вібрувати від напруги.

Все виходило з-під контролю, і йому це зовсім не подобалось. Вперше за тисячоліття він відчув те, що зазвичай відчували люди — страх перед невідомим. Це віщувало не що інше, як велику біду.

Привіт любий читачу я рада повідомити що це не кінець історії. Продовження буде виходити від лиця Іви вже через певний час в іншій книзі або можливо і в цій смаій. 

Сподіваюсь вам сподобалась історія Міли та Максима!

З повагою Анна