11 Розділ

Віта

Щодня я дивилася на екран телевізора, де моя сестра, «велика Міла Ужвенко», руйнувала ельфійську імперію. Всі захоплювалися нею. Всі вважали її героїнею. А я? Я залишалася в тіні, з дитиною на руках, яка щохвилини нагадувала мені про мою ганьбу.

Ненависть до ельфів росла в мені, наче бур’ян. Але ще більше я ненавиділа Мілу за її успіх і власну дитину за те, що вона — напівкровка. Кожен погляд цих нелюдських очей моєї доньки пропікав мені душу. Це була не дитина, це був клеймо.

Я вирішила, що це має закінчитися сьогодні. Якщо це прокляте Дерево привело їх сюди, нехай воно забере цей «дарунок» назад.

Я притягла малу в парк. Вона плакала, відчуваючи мій стан, але мені було байдуже.

— Забирай її! — кричала я порожньому дереву, штовхаючи дитину до коріння. — Забирай до батька, в твій мерзенний світ!

Але дерево мовчало. Листя навіть не поворухнулося. Воно ігнорувало мене, як і всі навколо. В їхньому світі я була ніким.

— Ах так? Не хочеш по-хорошому? — я дістала з сумки пляшку міцного алкоголю. Руки тремтіли не від страху, а від люті. — Тоді гори в пеклі разом зі своєю магією!

Я хлюпнула спирт на суху кору біля самого коріння і чиркнула запальничкою. Полум’я миттєво поповзло вгору, жадібно облизуючи священну деревину. У цей момент почувся вереск шин. З машини вискочив Максим. Його обличчя, зазвичай спокійне, було білим від жаху.

— Віто, зупинись! Що ти коїш?! — він кинувся вперед, намагаючись збити вогонь руками, не зважаючи на опіки.

— Ви скористалися мною! — закричала я, захлинаючись від власного крику. — Ви мерзенні вухаті створіння! Я вас ненавиджу! І її ненавиджу!

Я вказала пальцем на дитину, що лежала на землі в кількох кроках від вогню і захлиналася від плачу.

— Ви прийшли сюди зі своїми «парами» і «міфами», а ми для вас — просто інкубатори! Ви зламали моє життя! Я ненавиджу Мілу за те, що вона стала вашою королевою, поки я гнию в цьому кошмарі!

Вогонь розгорався сильніше, дим ставав чорним і густим, неприродним для звичайного дерева. Максим застиг на місці. Магія Дерева почала реагувати на агресію, і повітря навколо завібрирувало так, що земля під ногами заходила ходором.

— Віто, дитина... вона ж твоя кров, — прошепотів Максим, простягаючи руку до малої, але вогонь відкинув його назад.

— Вона — ваша помилка! — гаркнула я, відступаючи в темряву алей.

***

Міла

— Чому ти не застосуєш магію та не погасиш дерево?! — кричала я Максиму, задихаючись від їдкого диму. Кожна секунда здавалася вічністю. Я бачила сестру — її обличчя було спотворене тріумфом і безумством, вона насолоджувалася хаосом, який створила.

— На Дерево не діє жодна магія! — відгукнувся Максим, відчайдушно намагаючись збити полум'я піджаком. — Лише фізичний контакт і тільки!

Я в паніці подивилася на сестру. В її очах не було ні краплі розкаяння, а Дерево тим часом загорілося ще більше. Вогонь жадібно лизав кору, і я раптом відчула цей біль, наче горіла моя власна шкіра.

Дитина.

Я глянула між коріннями та помітила маленьку світловолосу дівчинку, яка плакала, забившись у саму глибину. Полум'я вже обпалило їй кінчики волосся, і ще мить — воно запалить її живцем. Серце просто обірвалося.

Я не думала. Наступної миті я просто закричала, вкладаючи в цей крик усю свою лють і відчай:

— Досить горіти! Якщо ти мене чуєш, якщо ти дійсно таке чарівне — досить завдавати болю дитині! Досить!

Я не чекала відповіді й просто побігла в саме пекло. Мені було байдуже на опіки, байдуже на страх. Я схопила малу, притискаючи її до себе, щоб захистити від жару, і в цю мить у мене в голові щось клацнуло, ніби повернули старий важкий перемикач.

— Ну, привіт, дитя...

Хриплий голос старого чоловіка пролунав прямо в моїй свідомості, коли я підхопила дівчинку на руки. Світ навколо раптом застиг. Вогонь перетворився на нерухомі помаранчеві стрічки, а крик Віти замовк.

— Дерево... говорить... — прошепотіла я в порожнечу. Сказати, що я була в шоці — це нічого не сказати. Мої ноги підкосилися, але я міцно тримала племінницю.

— Я і раніше говорив, просто ти не хотіла мене чути, — пророкотало Дерево, повільно ворушачи гілками, з яких сипалися іскри. Голос вібрував у моїх кістках. — Її треба покарати.

Величезна, обвуглена гілка, схожа на кістлявий палець, вказала на мою сестру, яка застигла в безмовному крику. Повітря навколо Віти почало згущуватися, обіцяючи їй неминучу розплату.

А я запекло похитала головою, дивлячись на заплакане личко малої у себе на руках.

— Це не допоможе! — вигукнула я Дереву. — Її багато разів карали, але, як бачиш, до неї все не доходить. Вона носить у собі образу, яку можна лише перевиховати. Покарання тільки підживить її ненависть.

Я подивилася на Максима. Він стояв неподалік, заціпенілий, дивлячись на мене з таким виразом, ніби бачив перед собою не людину, а божество. Він чув лише тишу, але бачив, як вогонь навколо мене раптово згас, залишаючи лише сизий дим.

— Ти дивна пара для мого короля, — зауважив голос Дерева вже м'якше. — Замість помсти ти обираєш шлях, який довший за тисячу років нашого життя.

— У нас, людей, немає тисячі років, — відрізала я. — У нас є тільки "зараз". Загаси вогонь і дай мені забрати дитину.

Дерево змилувалося, і час знову побіг. Вогонь зник, залишивши лише обвуглену кору. Максим кинувся до Міли, але вона не дивилася на нього. Її погляд був прикутий до Віти, яка впала на коліна, не розуміючи, чому вона ще жива. Яке майбутнє Міла обере для своєї сестри тепер, коли вона може говорити зі Світовим Деревом нарівні?

Я сиділа на землі, міцно притискаючи до себе малу, яка нарешті затихла, вткнувшись носом у мій флісовий костюм. Вітер, що щойно ледь не збив мене з ніг, раптово вщух, залишаючи після себе дзвінку, майже болючу тишу.

— Я віддам тобі дитину. Але її я відправлю туди, де її якнайкраще виховають, — голос Дерева в моїй голові більше не був хриплим, він звучав суворо і невідворотно.