10 Розділ

Міла

Надворі накрапав дощ, і я підняла долоню догори, дивлячись, як крапельки падають на неї одна за одною. Вони були холодними, справжніми, на відміну від того що відбувалось навколо мене.

— Чому я? — запитала я, не відводячи погляду від неба.

— Бо ти — все, чого я шукав у цьому світі... — відповів він, і в його голосі було стільки пафосу, що мені захотілося знову піти.

— А якщо правду? — я різко повернулася до нього.

І він розповів. Розповів про Дерево, про те, що його Пара була в цьому світі, про те, що я і є та сама Пара, і він зрозумів це остаточно лише після того самого поцілунку. Кожна його фраза звучала як сценарій фентезійного серіалу.

— Ти розумієш, що це звучить як якась дурня? — я скептично підняла брову.

Він кивнув, присоромлено опустивши голову. Цей могутній ельф зараз нагадував хлопчиська, якого спіймали на брехні.

— Дерево не помиляється ніколи, — видихнув він, наче це мало все пояснити.

— Тобто ти притягнув більше сотні ельфів у наш світ, бо тобі це Дерево сказало, що твоя Пара тут? — я почала загинати пальці, намагаючись осягнути масштаб цього абсурду. — І що далі? Який мав бути план?

Тут він застиг, і я зрозуміла — плану не було. Взагалі.

— Ти права, я про це не подумав, — пробурмотів він. — Що якщо Дерево не захоче пускати велику кількість назад... а півкровки? Я думав, що знайду тебе одразу, але все затягнулося на довгих п'ятдесят років. Тепер у нас тут діти, вони мають залишитися... а про економіку без ельфів я взагалі мовчу.

Я відчула, як у мене починає сіпатися око.

— Тобто та казка, яку розповідали по ТБ — лише казка? Про те, що ваш світ зруйнували, про біженців... це все брехня?

Дощ перетворився на справжню зливу. Вода стікала по його обличчю, затікала мені за комір його пальта, але з лавочки ніхто не рипнувся. Ми сиділи в самому центрі мокрої стихії.

— Так, — визнав він, дивлячись на свої змочені черевики. — Не могли ж ми сказати людству, що всі ми тут заради того, щоб знайти мою наречену. Нам потрібен був міф... щоб нас прийняли, щоб ми могли будувати корпорації.

Я видихнула пару з рота і раптом відчула, як мене накриває неймовірна втома. Вся ця війна, всі ці інтриги — і все через те, що один ельфійський король виявився безнадійним романтиком без плану дій. Я позіхнула, прикривши рот рукою.

— Знаєш, Орло... — я підвелася з лавки, кутаючись у його величезне пальто, яке тепер важило цілу тонну від води. — Тоді треба це з'ясувати. І з Деревом, і з вашими «міфами». Бо я не збираюся бути причиною економічної кризи чи міжсвітового затору.

Я подивилася на нього зверху вниз. Він виглядав таким розгубленим, що мій гнів остаточно випарувався, залишивши лише сухе роздратування.

— Я дам тобі шанс. Лише один. Раджу скористатися ним з розумом, бо другого логістичного колапсу я тобі не пробачу.

Максим підняв на мене очі, і в них спалахнуло таке полегшення, що мені стало майже ніяково.

— А тепер ходімо в машину. Відвезеш мене додому, і вип’ємо... — я запнулася, згадавши коньяк у кухлі, — чаю. Справжнього чаю, Максиме. І без жодних секретів.

Він підхопився, готовий бігти за машиною, відкривати двері, рятувати мене від дощу, який вже і так змочив нас до нитки. 

Я йшла до парковки і думала: ну чому з усіх ельфів світу мені дістався саме цей король-катастрофа?

Сідаючи в його дороге авто, я вже не хвилювалася, як раніше, і не боялася намочити сидіння чи дорогий салон. Я сіла так, щоб мені було зручно, і плювати я хотіла на його дорогу іграшку.

В мене досі не складалося в голові, як я опинилася біля дерева в парку одягненою. Я чітко пам’ятала, як лягала спати в себе вдома, а наступної миті прокинулася на лавочці від холоду. Я скосила погляд на Максима, який просто світився від щастя, попри зливу та наші розбиті компанії. Якщо це його магічні приколи — я його придушу, а якщо Дерево — то і тому знайду спосіб набриднути.

Коли ми приїхали та ввійшли в квартиру, там було тихо та затишно. Максим озирнувся, ніби вперше потрапив у звичайне людське житло.

— Ти живеш сама? — запитав він, знімаючи мокре пальто.

Я кивнула, вичавлюючи воду з волосся.

— А як же сестра?

— Вона з батьками... — кинула я коротко.

Навіть не роззуваючись, я одразу пішла на кухню вмикати чайник, а тоді в кімнату, щоб перевдягнутись. Хотілося якнайшвидше зняти з себе мокрий одяг і знайти щось для Максима, який виглядав у моєму коридорі як екзотична і дуже дорога рослина, що не вписується в інтер’єр.

— Проходь на кухню! — крикнула я, проходячи повз.

Я натягнула теплий флісовий костюм, відчуваючи, як по тілу нарешті розливається тепло. У шафі я відкопала старий банний халат — величезний, темно-сірий, який колись купила «на виріст» для гостей. Для Максима він був коротковат у рукавах, але це краще, ніж мокра дизайнерська сорочка.

Коли я повернулася, він стояв біля вікна, розглядаючи мої магнітики на холодильнику.

— На, перевдягайся, — я кинула в нього халатом. — Твій костюм я закину в сушарку. І не смій критикувати мій побут, Орло. У мене тут немає золотих вензелів.

Він піймав халат і якось дивно подивився на мене — вдячно і водночас ніяково.

Я сіла за стіл, підібгавши під себе ноги. 

Чайник гучно засвистів саме в цей момент. 

Максим зайшов на кухню в моєму завеликому халаті, виглядаючи в ньому несподівано... по-домашньому. Величний ельф, який за одну ніч викупив п'ятнадцять фірм, тепер сидів на моїй маленькій кухні.

— Чай готовий. Цукор бери сам, я не буду тобі прислужувати. Казка про "наречену" та плани Дерева — це добре, але тепер розповідай по порядку: як ти збираєшся виправляти той хаос, який влаштував у двох світах одночасно?

Він взяв чашку, і я помітила, що його руки все ще трохи тремтять. Не від холоду.

— Я  шукав тебе п’ятдесят років, Міло. Але я не знав, що знайшовши, мені доведеться про таке думати.