9 Розділ

Максим

Я стояв біля вікна, чекаючи на її щоденний звіт про «диверсії», які мене так розважали. Я готувався до чергової сутички інтелектів, до її колючих зауважень і запаху кави з сіллю.

Натомість на мій стіл ліг документ про звільнення. Секретар, заїкаючись, доповів, що Ужвенко не просто пішла — вона відкрила власну фірму. І не просто фірму, а мережу, яка за лічені години почала перехоплювати мої замовлення, використовуючи мої ж методи і моїх же відданих водіїв.

Вона використала мене. 

Вона використала мої гроші, мій час і мою довіру, щоб вдарити в єдине місце, де я був вразливим — у мою гордість правителя.

— Ти... — процідив я, і мій голос прозвучав як гуркіт обвалу в горах.

Мене охопила лють, якої я не відчував усі п’ятдесят років перебування в цьому світі. Це не був просто гнів директора — це була первісна лють ельфа, чию Пару не вдалося приборкати ні золотом, ні владою, ні магією. Вона відмовилася від мене. Вона обрала війну замість мого світу.

Я відчув, як магія Дерева Життя, яку я так довго стримував у цьому «гнилому світі», вирвалася на волю. Вона більше не була цілющою — вона стала руйнівною.

Повітря в кабінеті завібрирувало так сильно, що папери на столі спалахнули самі собою.

— ДУРЕНЬ! — закричав я в порожнечу.

Цього разу скло не просто тріснуло. Величезна панорамна шиба на трисотому поверсі вибухнула мільйонами крижаних скалок. Але магічна хвиля не зупинилася на одному кабінеті.

Звук розбитого скла прокотився вниз по всій висотці. Поверхи один за одним здригалися від надпотужного імпульсу. Вікна по всій будівлі «Ельф Груп» — від даху до самого фундаменту — почали лопатися одночасно, розлітаючись діамантовим пилом на вулиці міста. Люди внизу в жаху розбігалися, коли на них посипався скляний дощ.

Я стояв посеред розтрощеного кабінету, важко дихаючи. Вітер вривався в порожні рами, тріпаючи мій одяг. Будівля, що була символом моєї могутності, тепер стояла «гола», позбавлена свого блискучого захисту.

Я дивився вниз, туди, де в потоці машин зникав седан Міли.

— Ти хотіла війни, Ужвенко? — мої очі світилися небезпечним смарагдовим світлом. — Ти її отримаєш. Я зруйную все, що ти побудуєш, камінь за каменем. Бо якщо ти не будеш частиною мого життя, я не залишу тобі місця для твого.

***

Максим

Наступні два місяці "Elf Company" та "Human Company" вели відкриту війну за кожного клієнта, за кожен літр палива, за кожну милю дороги. Міла перемагала. Вона розширювала свій вплив із кожним днем, стаючи символом людського супротиву. Люди давно хотіли позбутися диктату ельфів, їм просто потрібен був лідер — і Міла ним стала.

Скільки б їй не пропонували золотих гір, вона навідріз відмовлялася продавати фірму. Вона брала на роботу виключно людей, створюючи закриту екосистему, яка ігнорувала магію. Це дратувало ельфів до нестями.

А тим часом  я ставав дедалі роздратованішим. Моя імперія побудована пятдесят років тому давала тріщини. Договори зривалися, філія за філією оголошували про банкрутство. Я випускав логістику своєї компанії з рук з кожною годиною, бо всі думки були зайняті лише нею.

— Леголасе! — гукнув  секретаря, і в  голосі було стільки люті, що той ледь не впустив планшет. — Відміни всі зустрічі на ці три дні.

— Але, сер, у нас переговори з акціонерами про злиття...

— Ти чув, що я сказав? Виконуй!

Не дочекавшись відповіді я вхопив пальто і пішов, пішов туди, звідки все почалося — до місця сили.

Поїхав до того самого Дерева, біля якого вони з'явилися п'ятдесят років тому. Воно було для ельфів священним — через нього ті, хто виконував Завдання, поверталися додому. Але я не хотів повертатися.

Мені потрібна була порада.

В  голові не вкладалося: особа королівської крові, монарх у своєму світі, не міг отримати одну єдину людину. Світове Дерево колись відкрило двері саме в цей світ, бо моя Королева була тут. 

Тепер я у цьому не сумнівався. 

Але їй було байдуже до всього, що я міг дати. Вона була рівною  за правом та за світоглядом. Навіть те, що я забрав у неї можливість працювати деінде, не змусило її залишитися — вона просто створила свій власний світ.

— Не треба було її відпускати. Дурень! — процідив  крізь зуби, зупиняючи машину біля парку.

І підійшов до високого, древнього дерева, що ховалося серед київських каштанів, і... не повірив своїм очам.

Там, на лавочці під розлогими гілками Світового Дерева, сиділа вона. Міла.

Вона здавалася такою тендітною на фоні масивної кори. Вечірня прохолода змушувала її кутатися в тоненьку кофтинку, яка зовсім не гріла. Вона дивилася вгору на листя, і в її погляді не було бізнес-леді чи грізного конкурента. Була лише втома.

Це змусило зупинитися за кілька кроків, боячись порушити цю тишу. Магія, яка зазвичай вирувала, раптом стихла, підкоряючись спокою дерева.

— Ти прийшла до нього по пораду, чи щоб дорікнути, що воно привело саме мене? — тихо запитав він.

Міла здригнулася, почувши голос, але не обернулася. Вона лише щільніше обхопила себе руками, намагаючись зігрітися.

— Я прийшла подякувати, — так само тихо відповіла вона. — За те, що воно дало мені сили вистояти проти тебе. Але, здається, воно вирішило, що нам час поговорити без юристів і розбитого скла.

Підійшовши я зняв своє пальто і, не чекаючи дозволу, накинув їй на плечі.  Пальці на мить торкнулися її шиї, і обох прошила іскра — не магічна, а та сама, людська, від якої неможливо сховатися.

— Я програв, Міло, — визнав , сідаючи на край лавки. — Не ринок. Не гроші. Я програв себе, коли почав воювати з тобою замість того, щоб просто бути поруч.

Я дивився на неї, і всередині мене все стискалося від дивного, майже забутого болю. Моя Королева. Моя Пара. Вона сиділа тут, у самому серці міста, яке я намагався підкорити, і виглядала такою беззахисною у цій клятій тоненькій кофтинці, що мені захотілося знищити весь цей світ за те, що він не зміг її зігріти.