7 Розділ

Максим Орло

Я спокійно дивився, як Міла вибігла з кабінету, залишивши мене наодинці з пекучим болем у нозі та руйнівним усвідомленням того, що її підозра впала на мене. Вона щиро думала, що я підставив її.

Мій гнів був направлений не на неї.

— Я ж казав, що зачинив двері, — процідив я. — Це не Міла. Це хтось інший... хтось, хто знав, про те хто вона для мене.

Я негайно викликав свою Службу Безпеки. Кабінет на 299-му поверсі — це зона максимального контролю. Кожен вхід і вихід фіксується. Я знав, що це не міг бути випадковий співробітник. Після нападу на Мілу я наказав поставити там три камери.

Вже через годину я отримав звіт. Виявилося, що за годину до нашої зустрічі в кабінет Міли під виглядом "перевірки термостату" зайшов молодий ельф із відділу дизайну, який раніше працював під керівництвом Романа (того самого зрадника). Цей ельф поставив на верхню полицю книжкової шафи мікрокамеру, активовану на звук або рух.

— Це помста Романа? — Запитав я.

— Ні, пане Директор, — відповів начальник СБ. — Це помста його дружини, Вікторії. Вона вимагала від цього ельфа компромат на вас, щоб використати його проти Міли Ужвенко. Але вона ще не встигла його використати.

Я завмер. Вікторія... Вона намагалася шантажувати Мілу, але не встигла. Фото в мережу злила вже сестра Міли, Віта. І вона додала туди свою отруту.

Я негайно наказав звільнити того ельфа. Та відправили додому.

Коли новини про скандал і "людський гарем" почали гриміти, Рада Директорів зібралася позапланово. Це була найвища еліта, старійшини і фінансисти, для яких порушення чистоти крові було гіршим за банкрутство.

Я зайшов до зали засідань, кульгаючи, але тримаючись прямо. Я ігнорував їхні засуджуючі погляди.

— Панове, я знаю, чому ми тут, — почав я холодним, рівним голосом. — Ви тут, бо боїтеся хаосу. Хаосу, який спричинили не люди, а наші власні ельфи.

Я представив їм докази про зраду Романа, про схему Вікторії та про помсту Віти. Але ключовим було інше.

— Ви переймаєтеся моєю хвилиною слабкості і вибором моєї пари, — я підвищив голос. — Але я п'ятдесят  років тому привів вас у цей світ, і п'ятдесят  років я ніс тягар ваших проблем, ваших законів і вашого успіху. Я зміцнив нашу фінансову імперію, завершив ваші місії і забезпечив вам безбідне існування серед людей.

Я подивився на них прямо. Це був ультиматум.

— Якщо ви так боїтеся мого людського вибору, то я знімаю з себе всі обов'язки, які були при мені двадцять років, відколи ми прибули в цей світ і заснували цю фірму!

У залі піднявся жахливий гул. Директори обурились.

— Ні! — Кричали вони. — Це неможливо!

— Хто замінить вас?

— Хто розмовлятиме з людьми?

— Хто керуватиме активами?

Вони зрозуміли головне: ніхто з них не хотів брати на себе ту колосальну відповідальність, яку щодня ніс я, і керувати тим хаосом, який створювала Міла, приносячи прибуток.

Думки розділилися, потім згуртувалися. Зрештою, гнів змінився на прагматизм.

— Пане Директор, — урочисто сказав старійшина. — Ми вирішили, що цей інцидент буде замято. Ви залишаєтеся на своєму місці. Але... будьте обережнішими у своїх особистих стосунках.

Я криво посміхнувся.

— Тобі можна було і не скликати нараду, якщо ви однаково вирішили мене залишити на своєму місці.

Я не чекав їхніх вибачень. Я просто вийшов. Я зберіг свій пост.

Тепер мені залишалося розібратися з Мілою.

Міла Ужвенко 

На наступний день після нервового сіпання і сварки я прийшла на роботу з розумінням, що інформація зникла з мережі. Макс прибрав її. Але ніхто — ні люди, ні ельфи — не забули. Навіть уявне спростування інформації не дало потрібного ефекту.

На мене всі тепер дивилися косо та шепотілися за спиною. Ельфи — з презирством та осудом. Люди — зі співчуттям, змішаним із заздрістю до моєї скандальної близькості до Директора. Я відчувала себе експонатом у зоопарку.

Я закрилася у себе в кабінеті й з головою поринула у справи, використовуючи роботу як бункер. Я не могла дозволити засудженню себе зламати.

Проте ті, хто мене любив з логістичної компанії та поважав, почали мене підтримувати. Вони приносили то солодощі, то їжу, то пропонували розвіятись, то смішили мене анекдотами про тупість ельфів у дорожніх картах. Я всім за це була дуже вдячна. Вони були моєю фортецею.

Коли я починала думати, що все повернеться у холодну робочу рутину, до мене зайшов секретар Макса.

— Пане Директор просив передати це, — сказав він, тримаючи величезний букет білих троянд та невелику картку.

На картці, начебто написаній його рукою, було лише одне слово: "Поговорити".

Я вагалася лише мить. Якщо я не піду, він прийде сюди, і це буде ще гірше. Я відсунула квіти, зібралася і піднялася на трисотий поверх.

Коли я зайшла, він не був за столом. Він стояв біля панорамного вікна, дивлячись на місто. На його нозі не було видно кульгавості.

Я не встигла нічого сказати. Він різко розвернувся, зробив кілька кроків і знову мене поцілував. Цього разу глибше, відчайдушніше, наче хотів цим поцілунком вирвати в мене згоду.

Я відштовхнула його.

— Я людина! — Нагадала я йому.

— Так, — відповів він. І його зелені очі були сповнені не холодної влади, а майже божевільної надії. — І ти ви́йдеш за мене заміж?

Я засміялася. Гучно. Це був нервовий сміх, який відлунював від скла.

— Здається, ви перечитали любовних романів, Директоре! Я ніколи не вийду за вас. Я тут, щоб відпрацювати борг сестри, і ні дня більше я тут не затримаюсь. Тож ідіть до біса!

Його обличчя стало кам'яним.

— Ось так, значить? — Злий погляд пронизав мене.

— Так, ось так і ніяк інакше! Ви створили ці правила, і я не буду їх порушувати, щоб потішити ваше его! Я не іграшка і не екзотична тварина! Я людина, і я не буду вашою, бо ми з різних світів!

Він гірко посміхнувся та сів у своє крісло, втомлений і зломлений.