6 Розділ

Після Новорічної ночі я максимально відгородилася від Макса. Я діяла виключно через свого секретаря та внутрішню пошту. Я залишалася на своєму 299-му поверсі або виїжджала на об’єкти, створюючи такий графік, який фізично унеможливлював наші зустрічі. Я була зла на нього і ще більше — на себе за хвилинну слабкість.

Сім днів пройшло в цій холодній ізоляції. Я працювала як машина, з головою поринувши у корупційне розслідування соціальних програм, щоб не думати про поцілунок і ляпас.

На восьмий день я отримала жорстке, коротке повідомлення: "Терміново до мене. М.О."

Я зайшла до його кабінету, тримаючи бездоганну, професійну маску. Він сидів за столом, спокійний, але його погляд був пронизливим.

— Ужвенко, у чому причина вашого ігнорування? — Його голос був тихий, але наповнений владою. — Ви не можете ігнорувати прямого керівника. Це порушення субординації.

Я вказала йому прямо і холодно.

— Я не збираюся повторювати долю сестри, пане Макс. Я не дурепа, щоб іти на поводі в почуттів і руйнувати своє життя заради вашої ельфійської хвилини слабкості!

Я зробила крок вперед, дивлячись йому прямо у вічі.

— Ви порушили правило, яке самі ж створили! Ви сказали, що напівкровки — це хаос, і вигнали мого родича. А тепер ви намагаєтеся порушити це ж правило зі мною! Я не дозволю вам перетворити мене на ваш наступний гріх!

Я розворотилася і швидко пішла геть, не чекаючи його дозволу і не озираючись. Професіоналізм був єдиною зброєю, яка захищала мене від нього.

Наступного дня стався абсолютний вибух.

Я сиділа у своєму кабінеті, перевіряючи перші ознаки шахрайства у фонді грантів, коли мій телефон почав розриватися. Мій секретар вбіг до кабінету з блідим обличчям.

— Міла Ігорівна! Ви бачили це?!

Він простягнув мені телефон.

У соціальних мережах — на абсолютно всіх місцевих новинних каналах — гуділо одне фото. Незрозуміле, трохи розмите фото, зроблене, вочевидь, здалеку, у напівтемряві. На ньому — Макс Орло, якого чітко впізнавали за статурою та дорогим одягом, цілує дівчину.

Дівчина була, без сумніву, людина: її вуха були круглі, а не загострені, як у ельфів. Обличчя не було видно, воно було закрите тінню та його головою. Але фон... Скляні стіни та мінімалістичні меблі мого кабінету.

Усередині мене все обірвалося. Хтось злив наш таємний, дурний поцілунок у публічний простір.

Я схопила свій планшет і полетіла на трисотий поверх, не стукаючи.

-Куди…-Крикнув на мене секретар і я хлопнула дверми не слухаючи.

Макс застиг над паперами.

— Що це?! — Я кинула планшет на його стіл, де вже лежав роздрукований скріншот цього ж фото. — Це що, частина вашого плану? Публічна ганьба?! Хто це зробив?!

— Міло, — Він підвівся. Його обличчя було напруженим, але повністю контрольованим.

— Не "Міло"! Ви не маєте права так наражати мене! Це знищить мою репутацію. Ви порушили всі правила!

— Я зачинив двері, Ужвенко, — холодно перервав він мою істерику. — Я точно пам’ятаю, що зачинив двері після вас. Ніхто не міг увійти, щоб зняти це, якщо тільки...

Його зелені очі звузилися, і він подивився на мене з такою підозрою, що я здригнулася.

— Якщо тільки хтось, хто знав про нашу зустріч і особливо про мою слабкість, не сидів там навмисно, — Макс процідив ці слова. — Можливо, ви підіслали когось із ваших логістів, щоб використати це для помсти?

"Я навмисно підіслала?" Його недовіра і абсурдна підозра були фінальною краплею. Моя злість, яка стримувалася цілий тиждень, вирвалася назовні.

— Як ви смієте?! — Я забула про субординацію, професіоналізм і страх.

Я різко наблизилася до його столу і, не думаючи про наслідки, наступила йому на ногу у дорогій ельфійській шкіряній туфлі. Сильно. Я вклала в цей жорстокий жест усю свою злість на його правила, на його холодність, на теперішній скандал і на себе за поцілунок.

— Щоб ви знали, як це — коли боляче! — Прошипіла я, дивлячись йому знизу вгору прямо в очі.

Макс зашипів і ледь помітно відхилився. Це була фізична, ірраціональна реакція.

— Це не я! А тепер розбирайтеся зі своїм бардаком!

Я вибігла з кабінету, залишивши директора самого з болем у нозі та публічним скандалом, який руйнував його світ.

Я сиділа у своєму кабінеті, тримаючись за голову. Нога Макса боліла йому, а мені боліла душа від публічної ганьби і його звинувачень. Це було лише питанням часу коли всі зрозуміють хто на фото. 

І, звісно, його побачила моя сестра.

Телефон завібрував. Я не хотіла піднімати слухавку, але знала, що мушу.

— Міло? Я не знала, що ти така смілива, — її голос у слухавці був наповнений неприхованою, солодкою іронією. — Ти хоч би обличчя своє прикрила, коли спокушала його. Що, ти вирішила піти моїм шляхом? Чи ти, бува, не вагітна? То як приємно цілуватись з ельфом. 

Вона продовжувала знущатися, а я відчувала, як холодний піт проступає на моїй спині. Її біль перетворився на отруту, і вона щедро ділилася нею зі мною.

— Я не ти! — Процідила я. — І не дозволю тобі руйнувати моє життя.

Я різко поклала слухавку. Руки тремтіли. Раціональність зникла. Мені було погано. Я знала, що зараз зроблю дурість, але потребувала цього.

Я витягла з ящика пляшку коньяку, яку купила ще до новосілля для особливого випадку. Особливий випадок настав. Я налила його у свій великий керамічний кухоль, з якого зазвичай пила чай. Щедро.

Я вже піднесла кухоль до губ, коли двері мого кабінету відчинилися.

Максим зайшов, кульгаючи на ту саму ногу, але тримаючись із дивовижною гідністю. Він одразу побачив кухоль.

— Це що? — Вказав він на кухоль.

— Чай! — Видихнула я, тримаючись за голову.

Його ліва брова вигнулася настільки ідеально, що це завжди мене дратувало.

— Який знайомий запах у вашого чаю, Ужвенко, — видихнув він. — Дайте-но надіп’ю.

Я не встигла перехопити чашку. Він був швидше. Наступної миті він зробив великий ковток. Його зелені очі розширилися, але вираз обличчя залишився незмінним.