2 Розділ

П’ять днів минуло відтоді, як я стала директором Сьомої логістичної групи. П’ять днів, які я провела, немов чужинка на ворожій території. 

Нехай і між людьми.

Моє робоче місце знаходилося в людському крилі – подалі від ельфійських поверхів, але ближче до основного офісу логістів. Я не спілкувалася ні з ким, окрім свого нового помічника – тихого, завжди напруженого хлопця, який боявся навіть власної тіні.

В перший день знайомства він переплутав документи та розлив каву яку мав подати. 

Тож сьогодні, як завжди, я спустилася вниз у невелику офісну кухню, щоб заварити собі третю за ранок чашку міцної кави.

 Біля кавомашини, не звернувши на мене жодної уваги, жваво перемовлялися дві жінки з відділу кадрів, яких я бачила раніше.

— ...От і маєш, — прошепотіла одна, нахилившись ближче. — А той високородний виродок, Макс, ще й наказав вислати його з Вікторією назад у їхній світ. Це ж директор маркетингу був! Роман його звали.

— Заслужено, — відповіла друга, кривлячи губи. — Зрадник, який порушив головний закон корпорації. Але ж він не винен, що вона завагітніла.

— Винен! Бо підставив і себе, і її. А найбільше дісталося цій, Мілі, її сестрі. Вона ж тепер відпрацьовує борг Вікторії, щоб та могла спокійно народжувати.

Слова вдарили холодним душем.

“То це все через нього? Через цього клятого ельфа, який сидить на горі!” промайнуло в голові.

 Звісно, моя сестра, улюблениця батьків, тепер могла спокійно відпочивати і носити своє ельфійське дитя, поки я розгрібала наслідки її безвідповідальності. 

Я не могла його досягти фізично. Я не могла його перемогти інтелектуально – все-таки він директор цієї імперії.

 Але я могла його роздратувати. 

Сильно роздратувати.

Тож я побігла в свій кабінет, закрилась там на довгих дві години. Щоб врешті мені в голову прийшла неймовірно нахабна ідея.

Я схилилася над мапою міста, обмальованою зеленими та червоними маркерами. Логістика – це не просто перевезення товару. Це шахи на асфальті, і я збиралася поставити мат його величі.

Наказ про зміну маршрутів я віддала через тиждень після того, як почався мій "директорський" термін.

 Це була провокація в чистому виді. 

Ельфи, які живуть у цьому світі, ненавидять хаос. Вони перетворили нашу столицю на стерильне, ідеально функціонуюче місто, де навіть затори вважалися порушенням. Їхні вантажівки завжди мали бути невидимими, ховатися на об’їзних дорогах, щоб не порушити їхню елітарну атмосферу.

— Ха! Нехай ці красені з гострими вухами подивляться, як виглядає справжня робота! — пробурмотіла я, натискаючи на "Надіслати" в системі диспетчеризації.

Я уявила, як їхні розкішні автомобілі стоять у заторах, спричинених мною. Величезні, навантажені фури з фірмовим логотипом "Elf Company" — силуетом голови з гострими вухами — тепер блокували вулиці біля їхніх елітних філій. Це було як салют, але замість кольорових вогнів — розлючені сигнали клаксонів.

За два дні місцеві ЗМІ вже гуділи. "Логістичний колапс у центрі!", "Elf Company паралізувала рух у бізнес-кварталі!" — кричали заголовки. Хоча вони, звісно, не знали, що хаос влаштувала я, людина, яка відпрацьовує борг перед їхнім божественним директором.

Я сиділа у своєму кабінеті, який тепер став моїм притулком, і чекала. Чекала, коли цей Високородний Макс почує гуркіт моєї помсти аж на своєму трисотому поверсі. Я знала, що він відстежує всі процеси. 

Він не може не звернути уваги на такий рівень неподобства у своїй ідеальній системі.

Мої логістичні показники тим часом злетіли. Ми не лише швидше доставляли вантажі, але й заощадили на пальному, бо міські маршрути виявилися прямішими. Я була впевнена, що Орло бачить ефективність, але біль від порушення "спокою еліти" був, сподіваюся, сильнішим за радість від зекономлених коштів.

Тепер мені залишалося тільки чекати його дзвінка або, що ще гірше, виклику до його кабінету.

Щойно я дописала звіт про нові, "оптимізовані" маршрути, в мене задзвонив телефон. Це був внутрішній дзвінок, з позначкою "Пріоритет".

«Отже, він помітив», — промайнуло в голові.

Я глибоко вдихнула, поправила окуляри і підняла слухавку.

— Міла Ужвенко, директор Сьомої логістичної групи, слухаю.

У відповідь пролунав холодний, як крига, голос його помічника.

— Директор Макс Орло чекає на вас. Негайно. Трисотий поверх.

Ідучи коридорами фірми я поглядала новини і мене це розсмішило.

Я навіть не очікувала такого ефекту, коли прокладала нові маршрути. Метою було роздратувати еліту, але я отримала несподіваний побічний ефект — популярність.

Конкуренти, які раніше зневажливо ставилися до "Elf Company" як до чужорідного тіла в нашій логістичній сфері, раптом почали нас помічати. І не з боку фінансових звітів, а на вулицях.

Мої величезні вантажівки стали міською легендою. Вони були не просто частиною затору; вони були символом того, що логістика — це жива, гучна, людська робота, а не тиха ельфійська магія.

— Міла Ігорівна, це щось неймовірне! — захлинався радістю мій помічник, тримаючи телефон. — Водії радіють! До них підходять на світлофорах! Інші далекобійники вітаються з ними, сигналять! Люди біля автівок фотографуються! Ви розумієте, хтось із "УкрТрансЛог" попросив нашого водія сфотографуватися зі своїм сином!

Він показував мені фотографії у мережі: мої суворі далекобійники, які раніше були непомітними, тепер посміхалися і позували біля величезних шин. Вони стали персонажами, а не функцією.

Упізнаваність нашої фірми зросла до небес, але не в елітних колах, а серед простих людей — тих, ким я завжди хотіла бути оточена. Цей позитивний галас навколо вантажівок із емблемою Ельф компані мене розвеселив.